Я мріяла про доньку, а отримала сина. І плакала на його весіллі…

У житті бувають мрії, а Господь дарує щось зовсім інше. Я мріяла про доньку, а народився син. І ось я плакала на його весіллі…

Коли у Олега та Софії відбувалось гаряче, яскраве свято, і кожен гість підіймав келих за молодих, ніхто не помітив жінку в кутку зали, що стиха витирала сльози. То була мати нареченого — Ганна Іванівна. Але сльози ці були не від щастя. Серце стискалося не від радості, а від самотності, що, здавалося, тепер назавжди залишиться з нею.

Колись її мати казала: «Сина народиш — будеш сама. Народи ще, може, дівчинка вийде. Донька — для матері, син — для дружини». Тоді Ганна лише відмахнулася. Здавалося, життя попереду, навіщо поспішати?

З юних літ вона уявляла доньку. Бачила, як промиває вранці маленьке кругле обличчя, заплітає кучері, зав’язує стрічки. Навіть ім’я вибрала заздалегідь — Марійка. Приготувала рожеві пелюшки, попросила подругу не віддавати речі своєї дитини — раптом знадобляться.

Та доля вирішила інакше. Народився хлопчик. Олег. І хоч ніякою Марійкою він, звісно, не став, був таким добрим, ніжним і кучерявим, що Ганна дивилася на нього й думала: «Ну, майже як дівчинка…»

Поки був маленьким, його часто приймали за дівчинку. Потім підріс, став чоловіком, сильним і впевненим. Але характер залишився таким же добрим і відкритим. Вона пишалася ним. Але десь у глибині душі лишався жаль — раптом і справді народилася б та сама Марійка, якби вона тоді не злякалася, не пішла від чоловіка, не лишилася сама…

Коли Олег привів додому Софію, Ганна відразу зрозуміла. Їхні очі, сміх, як вони трималися за руки — це було кохання, справжнє і щире. Вона так і не сказала того, з чим підійшла. Лише попросила: «Не затримуйся надто пізно…»

Олег слухняно кивнув, але вже тоді в його погляді читалося: цей хлопець більше не дитина. Він — чоловік, і тепер сам приймає рішення.

Коли через півроку він оголосив, що одружується, Ганна ледь не зомліла.

— Може, почекаєте? Хоча б диплом отримаєш… — намагалася вона умовити.

— Мамо, кохання не чекає, — усміхнувся він. — Ми з Софійкою — одне ціле. Разом нам все під силу.

Весілля було гучним, веселим, з музикою й танцями. І ось у розпалі свята, коли всі веселилися, Ганна сиділа осторонь і мовчазно дивилася на нареченого. Її сина. Вже не того маленького кучерявого хлопчика, а дорослого чоловіка, що пішов у своє життя.

Софія не залишилася байдужою. Підійшла, ніжно поклала руку на плече свекрухи:

— Ганно Іванівно, ви плачете? Щось трапилося?

— Ні, доню… Це просто… емоції… — відповіла вона й відтри— Но теперь я знаю, що син теж може бути скарбом для матері, якщо серце його виховувати з любов’ю.