Повернення в місто зради

На кухні Олена помішувала борщ, коли на столі раптом задзвонив телефон. Повідомлення від найкращої подруги — Марійки. “Зустрінемось у кафе, треба поговорити,” — сухо світилось на екрані. Олена миттєво набрала номер, та Марійка не піднімала трубку. Щось стиснуло в грудях, але вона вирішила — треба йти. Швидко вимкнула плиту, перевдягнулась, і за півгодини вже стояла в затишній кав’ярні. За кутовим столиком сиділа Марійка. А поруч — Віктор. Чоловік Олени. Їхні пози не залишали місця для сумнівів.

— Марійко? Віктор?! — голос Олени тремтів, як і руки.

Марійка, навіть не кліпнувши оком, сіла Вікторові на коліна й нахилилась до його обличчя. Віктор спробував підвестись, але Олена вже розвернулась і вийшла.

Ця сцена стала останньою краплею. Раніше були й підозри, і дивні ситуації, і нічні «затримки» Віктора на роботі. Але те, що у зраді брала участь її подруга з дитинства — розбило все. І серце, і довіру.

Вони з Марійкою виросли разом у тихому провінційному містечку. Марійка була сиротою — мати зникла, батька не знала. Її виховувала мовчазна бабуся. Олена ж була улюбленою донькою в дружній родині. Батьки часто брали Марійку з собою — на пікніки, у кіно, на ярмарки. Та прикипіла до них, як рідна. Все дитинство — одне спільне «ми»: ми лазили по деревах, ми грали в хазяйки, ми разом мріяли вирватися у велике місто.

І Олені це вдалося. Медичний інститут, весілля з Віктором — сином заможного бізнесмена, квартира, робота лікарем. Марійка залишилась у містечку, продавала взуття. Але коли Олена запропонувала подрузі переїхати, та, не роздумуючи, погодилась. Віктор навіть сам допоміг знайти їй органу квартиру.

Олена тоді не знала, що вони з Віктором вже таємно спілкувались. Що він зустрічав її на вокзалі. Що за її спиною почався роман. Все сплило згодом. Спочатку — дивна відчуженість чоловіка, потім — повідомлення від Марійки з запрошенням у кафе, а далі — сцена, яку не викреслиш з пам’яті.

Через місяць Віктор подав на розлучення. Марійка вселилась у їхню з Оленкою квартиру. Олена, стиснувши зуби, повернулась у рідне місто. Влаштувалась у місцеву лікарню терапевтом, орендувала кімнату. Там її й знайшов головний лікар із пропозицією очолити відділення — попередній завідувач йшов на пенсію.

Одного разу на обході Олена зустріла нового пацієнта — статного чоловіка з добрими очима. Леонід Григорович. Його обличчя здавалось знайомим, але вона не могла згадати, звідки. Пізніше, під час розмови, він раптом усміхнувся:

— А ви не та сама дівчинка, яку я колись піймав, коли вона падала з дерева?

Олена завмерла — спогад з’явився миттєво. У дитинстві, повертаючись із школи, вона з Марійкою залізли на старий в’яз. Вона зачепилась сукняю, злякалась… А потім — сильні руки підхопили її прямо з гілки. І голос: «Нащо лізла? Небезпечно ж».

Тепер цей голос знову лунав поруч. І в ньому був спокій, якого вона давно не відчувала.

За кілька тижнів Леонід запросив її відсвяткувати виписку. Спочатку вона вагалась, але потім погодилась. А далі — все пішло, немов за натхненням. Вони зблизились, почали бачитись частіше. А незабаром — одружились.

Зараз Олена живе з Леонідом у великому будинку за містом. У них ростуть двійнята-сини. Її батьки щасливі. А життя нарешті набуло сенсу.

А Марійка? Вона повернулась у провінцію й живе у квартирі бабусі. Віктор швидко охолов до неї й виставив за двері. Кажуть, тепер вона працює у овочевому кіоску. Сумна й зла. А бумеранг, як відомо, повертається. І б’є болюче.