Коли доля стукає у двері

Коли доля стукає у двері

Завідувач відділу маркетингу Ярослав, самотній і впевнений у собі, не встояв, побачивши нову співробітницю — яскраву і зухвалу Софійку. Вона лише з’явилася в офісі, а він уже крокував до неї, не приховуючи цікавості.

— Доброго ранку, колего, — промовив він, і його посмішка, тепла, майже палаюча, змусила Софійку затримати на ньому погляд.

— Доброго, — відповіла вона м’яко, але з іскрою, і куточки її губ здригнулися у відповідній усмішці.

— Ну що ж, приступайте. У справу вас введе Наталка, вона тут головна за наставництво, — Ярослав кивнув у бік старшої колеги. — Ознайомтесь із інструкціями. Щасти, сподіваюся, спрацюємось.

Колеги, переважно жінки, проводжали його поглядами. Коли Ярослав вийшов, Наталка шепнула сусідці Даринці:

— З яких це пір наш Ярик так розквакався перед новенькими? — Вони переглянулися й тихенько засміялися.

Софійка спершу трималася насторожено. Новий колектив, чужі обличчя. Вона не була скромницею — у її двадцять три роки за плечима вже було кілька палких романів. Ще в технікумі вона закрутила інтригу з викладачем, який був старший за неї на двадцять років. Той сам розірвав зв’язок, коли чутки дійшли до його родини. Софійка ж лише знизала плечима й пішла далі, залишаючи за собою шлейф розбитих сердець.

Через пару тижнів Ярослав запропонував їй затриматися після роботи й посидіти в кафе на набережній.

— Чому б і ні? Ви мій начальник, а з начальством треба ладнати, — відповіла вона з лукавою усмішкою, ніби кидаючи виклик.

Її тон був настільки невинним, що Ярослав на мить подумав, що вона жартує. Але серце його зробило стрибок від радості. Йому тридцять два, серйозних стосунків не було — все закінчувалося на плівку. Із Софійкою ж усе закрутилося стрімко: зустрічі, пристрасть, кохання. А незабаром увесь офис гудів від новини: Ярослав і Софійка запрошують колег на весілля.

**Родина на межі**

Ярослав розчинявся в Софійці, виконуючи її найменші примхи. Вона поставила умову:

— Ніяких дітей, Ярику. Я хочу жити для себе. Коли буду готова, скажу. А поки — ніяких колясок та безсонних ночей.

Ярослав вірив, що час усе змінить. Він чекав, що Софійка передумає, зрозуміє, що родина без дітей — це лише половина щастя. Але місяці йшли, а вона лише відмахувалася:

— Ярику, я ж одразу сказала. Не тисни на мене. Я не готова.

Одного разу він застав її у ванній — вона стояла, бліда, із тестом на вагітність у тремтячих руках.

— Софійко, ти… вагітна? — видихнув він, боячись повірити.

Вона мовчки кивнула, а її очі наповнилися сльозами. Ярослав, поза себе від щастя, підхопив її на руки, але вона раптом розридалася:

— Я не хочу народжувати! Не хочу бути товстою, не хочу цього життя! Зроби щось!

Він притискав її до себе, цілуючи мокрі від сліз щоки.

— Не плач, це ж диво. Я так тебе люблю, Софійко. У нас буде малюк!

Але Софійка була непохитна. Вона записалася до лікаря, вирішивши позбутися дитини. Ярослав, дізнавшись, увірвався до клініки, встигнувши в останній момент. Зі скандалом витягнув її на вулицю.

— Софійко, благаю, не роби цього. Нехай наша дитина живе. Я буду поруч, все візьму на себе, — його голос тремтів.

Вона погодилася, але з умовою: пелюшки, підгузки, нічні підйоми — не її клопіт. Усю вагітність Ярослав був поруч, вгадуючи її бажання. Коли прийшов час, він відвіз її до пологового. Лише побачивши здорову донечку, він зміг видихнути.

**Покинута донька**

Щасливий, він повернувся додому, щоб відпочити. Але наступного дня в пологовому його чекав удар:

— Вашої дружини немає. Вона пішла, залишила дитину, — повідомила медсестра, простягаючи складений аркуш. — Ось записка.

— Не може бути! — Ярослав відмовлявся вірити. — Може, вона вийшла? Знайдіть її!

Але Софійка зникла. Не відповідала на дзвінки, змінила номер. За півтора місяця вона подзвонила:

— Збери мої речі. Приїде мій Олесь, забере. На розлучення подавай сам, я не повернуся.

Про донечку — ані слова. Вона була їй непотрібна, як і Ярослав. Так він став для малечі Марійки і батьком, і матір’ю. Його мати, що жила у сусідньому районі, взяла на себе турботи про онуку.

**Тіні минулого**

Катерина, почувши дзвінок, схопила телефон. Дзвонила класна пані її сина Сашка, Ганна Іванівна. Хлопчина вчився у другому класі.

— Катерино, терміново до школи! Ваш син таке наробив! — кинула вчителька й відключилася.

Катерина, відпросившись із роботи, помчала до школи, серце калатало.

«Що міг наробити Сашко? Він же спокійний, слухняний. НікСашко стояв у класі, обличчя йому горіло від сорому, а поруч із ним — маленька дівчинка з розбитим носом, яка сміливо дивилася йому у вічі.