Дарунок зі смаком болю

У подарунок із присмаком болю

Вони вечеряли на кухні — Оксана та її чоловік, Богдан. Вечір був тихим, чайник на плиті поступово охолоджувався, а з вікна потягнуло свіжим осіннім повітрям. Раптом задзвонив телефон. Богдан глянув на екран — невідомий номер.

— Цікаво, кому я знадобився в такий час? — промурмотів він.

— Відповіси — дізнаєшся, — посміхнулася Оксана, не надаючи цьому значення.

Богдан підвівся, вийшов у коридор. Через кілька хвилин повернувся — блідий, із порожнім поглядом, ніби побачив щось, що не вкладалося в рамки звичайного.

— Що з тобою, Богдане? — схвильовано піднялася Оксана. — На тебе виду нема!

— Оксанко… В мене є донька. І треба її забрати…

Колись у нього справді була сім’я. Марія, його перша дружина, народила йому дівчинку — Софійку. Але вже через два роки після народження дитини шлюб розвалився. Марія постійно лаяла його за все: за те, що мало заробляє, що не приділяє їй уваги, що «нічого не робить».

Він намагався. Заради доньки, заради сім’ї. Багато хто казав: можливо, у Марії — післяпологова депресія. Треба звернутися до лікаря. Але Богдан знав: вона була такою ще до народження Софійки. Просто тепер стало ще гірше.

Вона не посміхалася. Ніколи. І коли гралася з донькою — це була не турбота, а обов’язок. Його серце стискалося, коли він це бачив.

Коли він у відчаї запропонував Марії піти до психолога, вона вибухнула:

— Я що, божевільна, на твій погляд?!

Це стало останньою краплею. Він подав на розлучення. Марія, ніби помщаючись, забрала доньку в інше місто. Адреси не залишила. На аліменти не подала. Зникла.

Він намагався шукати. Але спогади про розмови з колишньою дружиною були такими важкими, що в якийсь момент він здавався. Повірив, що для доньки буде краще залишитися з матір’ю. Навіть не знав, наскільки помилявся…

Марія не пробачила. Ні його, ні життя. Злість, яку вона носили в собі, з часом отруїла все. І доньку теж.

Софійка росла в домі, де не було ні свят, ні обіймів, ні радості. Про день народження вона вперше почула в дитячому садку.

— Мамо, у Ярика сьогодні день народження! Йому подарували машинку! А мені подарують?

— Ні, — різко відповіла Марія. — Це я тебе народжувала. Мені святкувати треба. Більше не питай таких дурниць.

Миколая вони не святкували. Сміятися було заборонено. Цукерки — розкіш. Навіть мультики не схвалювалися. Життя було сірим, напруженим, і ніхто не знав, що маленька Софійка потай мріяла: коли виросте — купить собі цілий пакет цукерок.

Сусіди уникали Марію. Її не любили, боялися. Казали: «У ній щось не так». І, як виявилося, мали рацію.

Одного разу Марії стало зле. Вона не вірила лікарям, і викликала «швидку» занадто пізно. Її забрали, не обіцяючи нічого. Перед від’їздом вона передала сусідці ім’я батька Софійки, його прізвище та місто.

Софійка залишилася у тої жінки. Тихa, замкненa, вона не зрозуміла, що мати більше не повернеться.

Опіка швидко знайшла Богдана. Той уже півроку був одружений з Оксаною. Коли він почув, що у нього є донька, яку можна забрати, навіть не вагався.

— Я поїду. Я маю її повернути, — сказав він Оксані.

— Звичайно. Я поїду з тобою, якщо хочеш. Або залишуся, якщо треба. Але ти повинен бути з нею.

Софійка не пам’ятала батька. І боялася — раптом буде гірше, ніж із мамою? Але коли в двері увійшов Богдан, не сам, а з величезним плюшевим ведмедиком і пакетом цукерок, її очі засяяли.

Солодощі. Тепло. Добро. Її маленьке серце вирішило: погана людина не принесе цукерок.

Поки вона гралася з новою іграшкою, сусідка розповідала про покійну Марію. Богдан слухав, стискаючи кулаки. У грудях стояв ком. Господи, чому я здався? Чому не боровся?

Через кілька днів усі документи було оформлено. Софійка переїхала до батька. Наступного дня Богдан завів розмову за сніданком:

— У тебе скоро день народження. Що б ти хотіла в подарунок?

Дівчинка збентежилася.

— Я не знаю. У мене ніколи не було подарунків. Ми не святкували…

Він випустив ложку з рук.

— Як так? Чому?

— Мама казала, що я не заслужила. Це не моя заслуга — що я народилася.

Богдан підвівся зі столу, мовчки вийшов. Оксана пішла за ним. Він стояв на кухні, схрестивши руки, обличчя в долонях.

— Вона просила в мене… просто цукерок. Цукерок, Оксанко! Те, що в дітей має бути завжди. Господи, як я допустив таке?..

— Не бий себе. Головне, що тепер вона вдома. З тобою. З нами, — прошепотіла Оксана, обіймаючи його. — Ми їй усе повернемо. Навіть те,— те, чого в неї ніколи не було.