Connect with us

З життя

«Чи може, правда на боці Оксани? У них родина, незабаром народиться дитина. Як це виглядатиме, якщо ти житимеш з ними?»

Published

on

«Марічко, може, Тетяна й має рацію? У них сім’я, скоро дитина з’явиться. Як це буде виглядати, що ти з ними живеш?» — сказала мені мама. «А чому я маю щось думати? Ця квартира така ж моя, як і її!» — відповіла я, але в душі відчула, як образа й сумніви стискають серце. Ця розмова з мамою стала для мене останньою краплею. Жити з сестрою та її чоловіком у одній квартирі ставало все складніше, і я почала роздумувати, як нам усім знайти спільну мову.

Ми з Тетяною — сестри, й квартира, у якій ми живемо, дісталася нам від бабусі. Вона велика, трикімнатна, у центрі міста — справжнє щастя. Бабуся заповіла її нам обом, щоб ми могли користуватися нею разом. Коли Тетяна вийшла заміж за Василя, вони переїхали сюди, а я тоді жила в іншому місті, знімала житло й не заперечувала. Але рік тому я повернулася: моя робота перейшла на дистанційний формат, і я вирішила, що немає сенсу витрачатися на оренду, коли в мене є своя частина у квартирі.

Спочатку все було добре. Тетяна й Василь — добрі люди, ми з сестрою завжди знаходили спільну мову. Я намагалася не заважати: займала одну кімнату, допомагала з прибиранням, купувала продукти. Але коли Тетяна завагітніла, атмосфера почала змінюватися. Василь частіше натякав, що мені, мабуть, варто подумати про переїзд. «Марійко, ти ж молода, можеш знайти щось своє», — говорив він, посміхаючись, але я відчувала в його словах скритий підтекст. Тетяна мовчала, але я бачила, що вона з ним згодна.

Мати, дізнавшись про напругу, стала на їхній бік. «Марічко, у них сім’я, дитина скоро. Їм потрібно більше місця. А ти одна, тобі легше», — повторювала вона. Я не могла повірити своїм вухам. Легше? Ця квартира — моя за правом, я маю на неї таку ж власність, як Тетяна! Чому я маю поступатися лише тому, що у них буде дитина? Я теж хочу жити у своєму домі, будувати своє життя. Але мамині слова зачепили мене. Може, я справді егоїстка? Може, варто піти, щоб не псувати їхнє сімейне щастя?

Жити разом ставало все важче. Тетяна почала дратуватися через дрібниці: то я надто голосно ввімкнула музику, то зайняла ванну, коли їй було потрібно. Василь якось сказав, що з дитиною їм знадобиться моя кімната для дитячої. Я намагалася говорити спокійно: «Люди, давайте домовимося. Квартира спільна, я не проти допомогти, але виганяти мене — це нечесно». Тетяна зідхнула: «Марійко, ми тебе не виганяємо. Але ти ж розумієш, нам буде тісно». Я розуміла, але відчувала себе, наче в пастці.

Я вирішила поговорити з мамою ще раз. «Мамо, чому я маю йти? Це мій дім, я теж хочу тут жити. Чому Тетяна й Василь не шукають своє житло?» Мама відповіла, що вони молоді, у них скоро дитина, а я «ще встигну влаштуватися». Але мені 29, я не дитина, у мене своє життя, свої плани. Я працюю, плачу за комунальні, купую продукти. Чому моя частка у квартирі раптом стала менш важливою?

Я почала думати, як вирішити цю ситуацію. Продати свою частину? Але я люблю цю квартиру, тут пройшли мої дитинство й юність. До того ж, продати частину спільної квартири складно, й Тетяна з Василем навряд чи зможуть її викупити. Знімати житло самостійно? Це можливо, але тоді всі мої заощадження підуть на оренду, а мрії про подорожі чи машину доведеться відкласти. Я запропонувала сестрі поділити квартиру юридично, щоб у кожної була своя частина, але вона відмовилася: «Марійко, це ж нерозумно, ділити одну квартиру. Краще живи своїм життям».

Ці слова вразили мене найбільше. Моїм життям? А що, ця квартира — не частина мого життя? Я почала відчувати себе чужою у власному домі. Тетяна й Василь вже планують, де стоятиме дитяче ліжечко, а я сижу у своїй кімнаті й думаю, що робити далі. Мама дзвонить майже щодня, переконує поступитися. «Марічко, сім’я — це найголовніше. Подумай про племінника чи племінницю», — каже вона. Але я теж хочу бути частиною цієї родини, а не почуватися зайвою.

Вчора я поговорила з подругою, яка працює юристкою. Вона порадила оформити чіткуЯ вирішила, що спробую запропонувати останній варіант — якщо вони дійсно хочуть більше простору, нехай викуплять мою частину, а я за ці гроші куплю щось своє, щоб не втрачати зв’язок із родиною, але й не жити в напруженні.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

п'ятнадцять − 14 =

Також цікаво:

З життя4 години ago

Stepfather

**Stepfather** Because youve got no business hanging around a young girl like that! snapped James. Excuse me? Youve completely messed...

З життя4 години ago

Returned Home—No Husband, No Trace of Him or His Belongings in Sight

She came home to find no husband and none of his belongings. “Whats with that look?” Zoe smirked. “Stan just...

З життя12 години ago

Back Home—No Husband, No Trace of Him Left

**Diary Entry** I came home to find neither my husband nor any of his things. Why are you looking at...

З життя12 години ago

Revenge for My Mother

**A Lesson in Control** *Diary Entry* The call came late at night, the voice on the other end distorted and...

З життя14 години ago

Avenged My Mother: A Tale of Justice and Retribution

**A Revenge for Mum** “Your daughter is with us. Bring £100,000, and she stays alive. I’ll send the meeting point...

З життя15 години ago

Of Course, Everyone Remembered It Perfectly

“Of course, everyone remembers perfectly well” “I dont remember because it never happened!” Peter Redford said seriously, looking at her...

З життя16 години ago

Of Course, Everyone Remembered It Perfectly

“I dont remember because it never happened!” said Redford, looking at her with his earnest, grandfatherly eyes. The conversation died...

З життя17 години ago

Shut Up!” He Snarled, Hurling the Suitcase to the Floor. “I’m Leaving You and This Dump You Call a Life.

“Shut it,” the husband snapped, tossing his suitcase onto the floor. “I’m leaving you and this dump you call a...

ВСІ ПРАВА НА МАТЕРІАЛИ РОЗМІЩЕНІ НА САЙТІ ІЗ ПОСИЛАННЯМ НА ЗОВНІШНІ ДЖЕРЕЛА НАЛЕЖАТЬ ЇХНІМ АВТОРАМ.