З життя
Залишитися — означає бути

Щодня вранці Віктор виходив із своєї старої хрущовки у спальному районі Луцька рівно о 07:45. Не тому, що йому кудись треба було — пенсія, роботу давно втратив, діти виросли й роз’їхались. Просто тіло звикло до цього часу, до скрипу під’їзних дверей, до хрусту піску під ногами, до прохолоди, яка чіпляється за пальто навіть навесні.
Він проходив повз кіоск, де продавці вже навіть не намагалися пропонувати каву — знали: Віктор завжди носив із собою термос. Він ввічливо кивав, наче говорив: «Усе гаразд. Усе як завжди». Двір, лавки, аптека, поштове крыльце — усі знали його ходу. Навіть вуличні собаки перестали гавкати: знали — свій.
Його шлях завжди вів до останньої дерев’яної лавки під старим каштаном. Вона була перекривленою, з вишліфованою від часу поверхнею та щербатою дошкою посередині. Колись, багато років тому, саме він, Віктор, встановлював її — тоді працював у ЖЕКу: кріпив таблички, латав дахи, міняв лампочки й сміявся з хлопцями під час обіду. Тоді здавалося, що будинок тримається на таких, як він. І лавка, і болти, якими він її прикрутив, досі стояли — іржаві, але вперто живі.
Він сідав, наливав міцного чорного чаю в кришку-стакан, розкладав на колінах газету, яку не читав, а просто тримав, як щось незмінне. Дивився, як повз йдуть люди: хто до школи, хто на роботу, хто просто по справах. Мінялись куртки, взуття, обличчя, а він лишався. Як якір на перехресті часу.
Інколи хтось підсідав: сусідка з сусіднього під’їзду, школяр, що завжди спізнювався, хлопець з вівчаркою, дівчина з термосом, підліток у навушниках. Сиділи кілька хвилин — і йшли. Віктор лишався. Ніби був частиною лавки — її продовженням, її голосом, її подихом.
Одного разу підійшла жінка років сорока. У пальті, з фотоапаратом на шиї. Трохи вагалась, потім підійшла ближче:
— Перепрошую, можна вас сфотографувати?
Він підніс брови:
— Мене? Ви не помилились?
— Ні. Я роблю проект. Про тих, хто не поїхав. Про тих, хто лишився. Ви… ви наче частина міста. На вас дивишся — і відчуваєш, що не все зникло. Що хтось ще тут. Хтось справжній.
Віктор усміхнувся, відклав газету.
— Ну фотографуй, раз наполігла. Тільки підпиши, що я не сплю. А то подумають — дрімаю, як ветеран у парку.
— Напишу, що ви — вартовий часу, — усміхнулась вона.
— Тільки не роби похмуро. Зі світлом. Щоб не сумно.
Через тиждень його фото з’явилось у місцевій групі. Сотні коментарів: «Я теж його бачу кожного ранку», «Він як частина вулиці», «Без нього двір — не двір». Віктор читав, мовчазно посміхався. І все так само сидів. Пив чай, тримав газету. Інколи впізнавав у поглядах перехожих той самий вираз — уважний, вдячний.
Навесні прийшли робітники — міняти лавку. Нова, сучасна, сіра, металева. Холодна. Без запаху дерева, без слідів від часу. Робітник глянув на Віктора, поцікавився:
— Шкода?
Той кивнув, але не на лавку — на тінь, яка колись від неї падала.
— Шкода. Але не тільки мені.
Він не заважав. Просто ввечері, коли все затихло, повернувся. Приніс банку з коричневою фаром і пензель. Сів, мовчки підмалював тоненьку тріщинку — саме там, де вона була на старій дошці. Як спогад. Як знак.
Потім сів, налив чаю, розклав газету. І раптом нова лавка ледве скрипнула. Наче визнала.
З того часу він знов сидів. На тому ж місці. У тому ж часі. Тільки лавка інша. Але чай — той самий: терпкий, з легким металевим відтінком. І газета — така сама. І люди — все ті ж, тільки трохи старші. Проходять повз, кивають. Хтось зупиняється, хтось каже «доброго ранку». А один хлопчик, проходячи з мамою, промовив:
— Мамо, це той дядько. З фотографії. Він справді живий!
Іноді, щоб лишитися, не треба нікуди йти. Не потрібно говорити голосно. Потрібно просто бути. В одному місці. Довго. І з душею. Щоб одного разу хтось, зупинившись на мить, подумав: «Добре, що він тут». І тихо — дуже тихо — посміхнувся.
