Загублені в минулому

**Тінь минулого**

— Якби не ти, ми б зараз жили, як люди! — Віктор гірко подивився на дружину, його голос тремтів від прихованої злості.

— Годі, прошу, — тихо відповіла Ганна, не піднімаючи очей. — Доки можна це повторювати?

— Доки ти не зрозумієш, що саме ти все зіпсувала! — викрикнув він.

Їхнє весілля було майже тридцять років тому.

Коли Віктор уперше зайшов у цю хату в невеличкому містечку на Волині та незграбно привітався з батьками Ганни, йому було двадцять два. Худий хлопець із села, без особливих амбіцій, але з палаючими очима та мрією про краще життя, не викликав у них довіри.

— Лиш подивись на нього, — бурмотів батько. — Ні освіти, ні роботи гідної, ні копійки за душею. На що житимете?

— Галочко, поміркуй, — підхопила мати. — Діти підуть — як їх годувати? Може, не поспішай?

— Пізно, — ледве чутно видихнула Ганна.

— Як то «пізно»? — насторожилися батьки.

— Я чекаю дитину.

— Зрозуміло, — після паузи відрізав батько. — Весілля справимо. Житимете тут.

— Хотіли зняти хату, — несміливо заперечила Ганна.

— Навіщо? — схопилася за голову мати. — Місця вистачить. Тобі треба спочивати, добре їсти. Ні, батько правий: будете з нами.

Молодим віддали просторину кімнату. Дозволили облаштувати її на свій смак. Домовилися, що спочатку житимуть разом.

— У хаті одна господиня, — строго сказав батько. — Мама все веде. Ви, — він подивився на доньку, — даватимете гроші на їжу та житло. Скільки? Мама порахує. Не бійтеся, зайвого не візьме. Згодні?

Ганна й Віктор кивнули одночасно.

— І ще, — голос батька став твердішим. — Слово матері — закон. Що сказала, те й робіть. Ясно?

— Ясно, тату, — Ганна поспішила закінчити розмову, помітивши, як Вікторові не по собі. — Ми на все згодні. Дякую, що прийняли.

— Не перебільшуй, — пом’ягшав батько. — Це ваша хата. Питання в тому, як порозуміємося. Сподіваюся, знайдемо спільну мову.

Вони й справді ладнали. Батько Ганни, хоч і не дуже любив зятя, тримався стримано. Не ліз у їхні справи, не повчав. Жодного разу не образив Віктора словом. Мати виявилася доброю тещею, доглядала за зятем, як за рідним.

Так думали батьки. Але Віктор бачив все інакше.

— Як вони мене бісять, особливо твоя мати, — шепотів він Ганні. — «Сину» туди, «сину» сюди. Який я їй сину? А твій батько? Посміхається, а в очах — зневага. Даремно ми тут лишилися. Треба шукати хату.

— Вітьку, яку хату? — Ганна намагалася не підвести голосу. — Я скоро народжу. Мама з дитиною допоможе. І батько… Він тебе поважає. Не любить, може, але це нормально: ви чужі. Він не хлопчина.

— Саме тому — чужі! — спалахнув Віктор. — Хай і поводяться, як чужі, а не вдають із себе батьків!

— Ніхто нічого не вдає, — образилася Ганна. — Ти видумуєш. Ми маємо бути вдячні, що живемо тут! Рахував, скільки коштує оренда? А твоя зарплата? На що житимемо? На мої декретні?

Ганна заплакала.

— Значить, моя зарплата тебе не влаштовує? — вибухнув Віктор. — І не реви! Ти сама у всьому винувата!

У чому її провина, Ганна так і не зрозуміла. І не могла збагнути, що так дратує чоловіка.

А Вікторові не подобалось нічого: хата, де він жив, робота на заводі, теща з тестем, яких він ледь терпів, і дружина з вагітністю, що тяглася без кінця. У їхньому селі все було простіше: чоловік — господар, його слово — закон. А тут якась чужа жінка керує його життям!

До чого б це призвело, невідомо. Але сталося лихо.

Батько Ганни помер раптово. Встиг подержати на руках новонароджену онуку — чарівну дівчинку — лише пару днів.

Після похорону теща, заливаючись слізьми, взяла з молодих слово, що не покинуть її саму.

— Не уявляю, як жити в цій хаті без нього, — ридала вона. Відмовити було неможливо.

Тепер у Ганни й Віктора було дві кімнати. Теща переїхала в меншу. Від господарювання відмовилася, сказавши, що їй мало треба, нехай молоді самі вирішують, як жити.

Віктор зітхнув з полегшенням. Відчув себе господарем. І почав виявляти характер, який раніше приховував.

Теща й Ганна швидко відчули себе наче боржницями Віктора за те, що він їх годує. Він постійно нагадував про це, не враховуючи ні допомоги Ганни, ні пенсії тещі. «Я вас утримую» — і крапка.

Минали роки. Ганна вийшла на роботу, Олеся пішла до садочка. Віктор лишився на заводі.

Одного вечора у двері подзвонили. Приїхав двоюрідний брат Віктора, Павло. Розповів, що відкриває в місті автосервіс. Описав перспективи, запевняв, що справа вдасться, і за кілька років у них буде мережа. Запропонував ВіВіктор довго дивився у вікно, де падав осінній дощ, і зрозумів, що його справжнє щастя завжди було поруч, але він сам від нього втік.