З життя
«Сноха обурена: чому зустрічатися тільки на свята, якщо я вклала в них стільки?»

Колись давно, коли молодший син був ще зовсім малий, а старший — уже школяр, ми з чоловіком розійшлися. Залишилася я сама з двома хлопцями. Про другий шлюб і думки не було — треба було дітей годувати, вчити, на ноги ставити. Єдиною моєю підтримкою була мати: вона й до школи їх провожала, й обіди готувала, щоб я могла на двох роботах крутитися, не покладаючи рук.
І виросли мої сини — гарні, розумні, освічені. Старший давно одружений, живе далеко, свій дім будує. А ось із молодшим пов’язала всі свої сподівання. Він був мені ближчий — і серцем, і місцем.
Коли він університет закінчував, я вирішила на відчайдушний крок — поїхала заробляти до Польщі. Працювала у чужих домах: мила підлоги, доглядала за старими. Кожну гривню відкладала — не собі, їм. Бо знала: якщо не я, то хто?
Коли він сказав, що одружується, я спершу зраділа. Дівчину бачила лише разів зо два — тиха, скромна, чемна. Тоді ще не знала, як вона вміє личину надівати.
Віддала їм усе, що могла. Купила квартиру — саме ту, за яку місяцями не спала, таскаючи відра у холодних приміщеннях. Влаштувала їм весілля, про яке вони мріяли: сукню, банкет, відеографа — усе, як належить. Старший син не образився, розумів: у нього свій шлях, а допомога брату — справедлива. Він у іншому місті, своє будує. А молодший був поруч — і я мріяла бавити онуків, вечорами у їхньому домі грітися, бути потрібною.
Та життя завжди знає, як влучити у найболючіше.
Не минуло й місяця після весілля, як я завітала до них. Привезла фруктів, домашньої їжі — хотіла подивитися, як влаштувалися. Не чекала гучних обіймів, але сподівалася на теплість. Але…
Невістка зустріла мене з обличчям, ніби я до податкової завітала. Посадила на кухні, налила чаю та… сіла навпроти.
— Ольго Петрівно, скажу прямо. Давайте домовимося: бачитимемося лише на свята. Так і вам, і нам простіше. Менше причин для сварок, а стосунки тільки міцнішатимуть.
Я ледве не випустила чашку з рук.
— Вибачте? — перепитала.
— Ну так. Ви ж не проти? Це ж у наших інтересах.
Сиділа й не вірила своїм вухам. Дівчина, якій я дала дах над головою, яка на мої гроші танцювала на весіллі, тепер диктує мені, коли я можу приходити, а коли — «зайва».
До шлюбу вона була ніжною, наче боялася, що побачу її справжню суть. А тепер, отримавши все, скинула маску.
Але найгірше було те, що мій син мовчав. Не став на захист, не обійняв, не сказав: «Мамо, приходи, коли захочеш». Він стояв осторонь, ніби його це не стосувалося.
Вийшла від них із тремтячими руками. У маршрутці ледве стримувала сльози. Працювала, як кінь, все життя. Не для себе — для них. А на старості хотіла лише одного: бути поруч. Бути бабусею. Бути матір’ю, яка потрібна.
Старший син одразу зрозумів усе. Сказав:
— Мамо, ти такого не заслужила. Мені самому соромно за брата й за неї. Ти не одна.
Так, він підтримує. Але легше від цього не стає. Бо я не просила грошей, не наполягала на переїзді. Хотіла лише бути частиною їхнього життя.
Тепер сижу у своїй квартирі й не знаю, що робити. Болюче. Відчуваю, що мене зрадили. Що мою доброту сприйняли за слабкість. Що всі мої старання пішли навіть не в смітник — у пустоту.
Не знаю, чи сил у мене вистачить посміхатися їм на свята. Чи варто взагалі щось лагодити? Бо я вже не почуваюся матір’ю. Я — чужа. У квартирі, яку сама їм дала. У сім’ї, яку сама допомагала будувати.
