Connect with us

З життя

Той, хто заглядає у вікно

Published

on

Щодня рівно о восьмій вечір Ярослав вимикав світло на кухні та сідав біля вікна. Цей ритуал був його порятунком, ниткою, за яку він чіплявся, щоб не розсипатися на дрібні шматочки. День ніби завершувався в цій точці, де можна було просто сидіти, не говорити, не пояснювати — просто бути.

У вікні навпроти, на сьомому поверсі старої хрущовки на вулиці Каштановій, загорялася тьмяна жовта лампа. Не відразу — з повільним мерехтінням, наче хтось вагався: чи варто вмикати? чи не завадить? чи не надто яскраво в такій темряві? Ярослав уже знав це мерехтіння напам’ять, воно ставало знаком: зараз щось станеться. Не голосне, не для всіх. Лише для тих, хто вміє чекати.

У вікні з’являлася жінка. Тонка, у хустці, яку вона то знімала, то поправляла. Іноли з чашкою, іноли з книгою. А бувало — з таким виразом втоми, наче день тривав не добу, а цілу вічність. Вона сідала біля вікна, не дивлячись прямо на нього, але немов у ту саму точку — у вечір, у відблиск, у тишу. Ярослав називав її в думках: жінка у вікні. Без імені. Без слів. Тільки світло й тінь.

Вони не знали одне одного. Він не чув її голосу, не знав, як її звуть. Але кожна її поява була наче зізнання: ти живий, і я теж тут. Вечір за вечором Ярослав відкладав справи до восьмої. Після — лише вікно. Наче все інше втрачало сенс, і лише ця мить залишала відчуття, що він існує. Він починав жити о восьмій вечора. Рівно стільки, скільки тривав її силует у світлі тієї лампи.

Два роки тому Ярослав втратив дружину. Швидко, жорстоко, без милосердя. Він навіть не встиг перелякатися. Діагноз, хімія, кисень, тиша. Смерть прийшла без драм — просто вимкнула життя, як гасять світло у під’їзді. Він лишився. Один. Не вдівець — тінь. Спочатку він пив. Не тому, що хотів забутися — просто не знав, чим заповнити порожнечу. Потім — просто мовчав. Не через образи, а тому що всередині було… нічого.

Він рахував краплі з крана. Скрип ліфта. Гудки у трубці. Працював віддалено — автоматично, без душі. Друзі зникли. Хтось — сам. Когось — він сам відштовхнув. Життя перетворилося на глуху пустку. Аж поки навесні не з’явилася вона.

Спочатку він помітив лише тінь. Силует. Потім — обличчя. Тихі очі, без цікавості, без втручання. Просто — погляд. Спокійний. Теплий. Нічого не потребував.

Одного разу він запізнився. Повернувся з аптеки пізніше звичайного. Світло у вікні вже горіло. Вона сиділа там. Без книги, без чашки. Лише очі — і легка, напружена нерухомість. Наче чекала. Або згадувала. Він підійшов до вікна. Нерішуче, з замиранням. Підняв руку. М’яко, ледве помітно. Без очікувань. Вона не відреагувала. Але й не відвернулася. Лишилася. І цього було досить, щоб у ньому щось здригнулося.

Наступного вечора її не було. Лампа — горіла. А вона — ні. Лише пусте вікно. Кішка — так, сиділа. Згорблена, з хвостом, обвитим навколо лап. Дивилася просто вниз. Прямо на нього. Наче знала. Наче казала: чекай.

Ярослав не знаходив собі місця. Серце калатало. Дивно. Швидко. Не від страху — від чогось майже забутого. Тривоги. Турботи. Він навіть вийшов на вулицю, обійшов будинок, став біля під’їзду навпроти, підняв голову — те саме вікно. Та сама тиша. Він не наважився дзвонити. Не смів. Адже це була їхня безмовна угода — бути поруч, не порушуючи меж.

Через два дні вона з’явилася. Повільно, наче продираючись крізь вату. На руці — пов’язка. Рухи обережні. Але погляд — той самий. Лише трохи глибший. Міцніший. Він знову підняв руку. Трохи нерішуче. І вона… підняла у відповідь. Тихо. Втомленою долонею. Як знак: я тут. Я бачу.

А вранці він знайшов під дверима листок. Без конверта. Складений навпіл, з невеликими зминами по краях. Наче людина довго тримала його в руках, перш ніж наважитися лишити. Почерк був жіночим, округлим:

«Дякую, що дивитеся. Я теж дивлюся. Це дуже важливо».

Він перечитував ці рядки знову і знову. Як заклинання. Як доказ, що все недаремно. Що мовчання може говорити. Що можна бути побаченим, навіть коли тебе ніхто не кличе по імені. Навіть якщо ти не знаєш, хто ти без неї.

Він знову сів біля вікна. Світло загорілося. Жінка з’явилася. І більше не було ні самотності, ні відчуження. Була вона. І він. Два силуети у вікнах. Два життя, які більше не лунають у порожнечу.

Іноді, щоб вижити, не потрібні голосні слова. Не потрібні обіцянки. Досить одного — щоб хтось, навіть через вулицю, помітив тебе. Щоб хтось бачив. Щоб ти міг сказати, навіть без звуку: я тут. І отримати у відповідь — хоч не голос, але світло.Одного ранку він прокинувся й побачив, що вікно навпроти назавжди потемніло — але тепер у його власному серці залишився слід того світла, яке ніколи не згасне.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

один + дванадцять =

Також цікаво:

З життя10 години ago

Love Without Borders

28October2025 Dear Diary, Tonight the neighbour, MrsMarjorie Ellis, peered over the garden fence with a puzzled look. Ian? Are you...

З життя10 години ago

Nobody Could Imagine Why a Homeless Man Struck a Wealthy Mother Until the Shocking Truth Was Revealed

Hold it, you wanker! the shout rang out, and the slap landed square on the cheek. Olivia Andersons face flushed,...

З життя11 години ago

Why Should I Feel Sorry for You? You Never Pity Me,” Responded Tasha

13November2025 I cant help but wonder why I should ask for your pity when you never gave me any. Those...

З життя11 години ago

When the Door Opened, I Momentarily Thought I Saw a Ghost from the Past.

When the door swung open, for a heartbeat I thought I was looking at a spectre from my past. Poppy...

З життя12 години ago

Out of This World: A Journey Beyond the Ordinary

I have kept a diary ever since I was a lad, and today I feel compelled to record the life...

З життя12 години ago

You’re a True Gem!

Youre a real treasure, you know that? Again? Emma, who on earth did you have that child for? For yourself...

З життя13 години ago

The Great British Gatekeeper: They All Ridiculed the Poor Man, Unaware He Was a Billionaire in Search of Genuine Love

Hey love, let me tell you the one about Edward Wellington youll love it. Edward wasnt like the other lads,...

З життя13 години ago

I Can No Longer Live a Lie – My Friend Confessed Over Dinner

I cant keep living a lie, whispered Valerie, her voice trembling over the clinking of cutlery. Lucy stared at the...

ВСІ ПРАВА НА МАТЕРІАЛИ РОЗМІЩЕНІ НА САЙТІ ІЗ ПОСИЛАННЯМ НА ЗОВНІШНІ ДЖЕРЕЛА НАЛЕЖАТЬ ЇХНІМ АВТОРАМ.