З життя
Нескінченна Ласка Матері

**МАТИР, ЯКУ НЕ ОБИРАЮТЬ**
Оксана не знаходила пояснення, чому її чоловік Тарас дозволяв своїй матері так безцеремонно втручатися у їхнє життя. Вона ж пам’ятала його дитинство — холод, зневагу, як старший брат Богдан купався у матчиній любові, а Тарас роками доносив його пошарпані речі та залишався в тіні.
Чому тепер він, дорослий, власник хати, чоловік, якого вона кохала, дозволяв Марії Степанівні просто увійти — навіть не в гості, а як у власну садибу — й оселитися в кімнаті, що призначалася для їхньої дитини?
— Вона ж моя мати, — тихо говорив Тарас, наче виправдовуючись не лише перед Оксаною, а й перед власною совістю. — Трохи потерпимо. Дітей поки що немає.
Він намагався згладити гостроту, хоча всередині бунтувало. Він нарешті почав жити, як мріяв: купив хату, одружився з жінкою, від якої боліло серце, засинав без думки, що знову зайвий. І ось — мати. З вузлами, з виганами, з вічною претензією на те, що їй «належить».
— Ти сам казав, що це кімната для маляти! — не стримувалася Оксана. — А тепер у ній царює твоя мама. Без запитання, без обговорення.
Тарас мовчав. Так, він купив цю хату саме через ці дві кімнати — спальню та дитячу. Бо мріяв про сім’ю. А тепер мрія знову відсунулася на задній план. Як колись — у дитинстві.
Все повернулося.
Він згадав, як у їхній двокімнатці Богдан отримував усе: нові речі, солодощі на день народження, теплі пальто. А він, Тарас, слухав казки про економію, про «не по кишені», про те, що щастя — це розкіш. Він пам’ятав, як мати витягувала останні гроші на куртку Богдану, а йому купувала б/в черевики на базарі. Він знав — він був «по залишковому принципу».
І ось мати знову тут. Каже, що на кілька днів, але вже розклала речі, дає поради, критикує Оксану — за те, як та готує, прибирає, виглядає. І знову, як колись, викликає в Тарасі ту саму провину: що не виправдав, не став, не догодив.
Оксана намагалася триматися. Але дедалі частіше в неї були спалахи. Вона скаржилася Тарасу, що Марія навмисно перекладає її речі, викидає з холодильника здорову їжу й замінює її жирними соусами та смаженим м’ясом, зневажає навіть воду, яку Оксана п’є.
— Це навмисно. Я певна, вона робить усе назло, — говорила Оксана, стискуючи кулаки.
Тарас пробував поговорити з матір’ю. Але у відповідь чув:
— Ти мене виганяєш з хати, яку купив на мої молитви? Я тобі й Богдану квартарку залишу, а ви тут з невісткою від мене тікаєте. Невдячні!
Він махав рукою. Не потрібна йому та квартира. Та коли Оксана — з болем у голосі — показала йому папери, знайдені в речах Марії Степанівни, Тарас не повірив очам. Все було записано на Богдана: і квартира, і гараж, і навіть той шмат землі, де в дитинстві садив картоплю. Усе, що мати обіцяла йому, виявилося брехнею.
— А мені співала, що все буде моїм. Що живе заради мене, — Тарас важко опустився у крісло.
Він не плакав. Але мовчав так, що в Оксани защеміло серце.
Наступного дня він пішов на роботу без слова. А ввечері, повернувшись, побачив, що матері вдома вже нема. Її речі стояли біля воріт, а у віч Оксани горіла образа.
— Я вигнала її, Тарасе. Пробач, якщо треба було порадитися, але я більше не могла.
— Через документи? — втомлено запитав він.
— Не лише. Коли я сказала, що знаю правду, вона назвала мене «ніхто». Каже, ти їй син, а я — отой, хто притулився. Що це вона має право жити в цій хаті, а не я. Що цей дім — твій, а отже, її. І що ти мене все одно покинеш, коли вона відкриє тобі очі.
Тарас помовчав. Потім уперше в житті назвав матір… гадиною. І навіть не шкодував за це слово.
— А в кінці, — додала Оксана, — вона нас прокляла. Мене, тебе, нашу дитину. Сказала, що ми все втратимо.
Тарас лише кивнув. Все було надто знайомо. Надто передбачувано.
Минуло кілька місяців. У їхній хаті знову стало тихо. Оксана носила під серцем дитину. Тарас більше не дзвонив ні матері, ні братові. Він просто викреслив їх. Бо більше не хотів бути ні для кого зручним.
Та одного разу, гуляючи з коляскою після народження сина, Оксана зустріла сусідку зі старого будинку. Та розповіла: Марію Степанівну Богдан «відправив». В будинок для літніх. Вони не зжилися. Кілька місяців сварилися, а потім він склав їй речі й сказав, що у його житті немає місця для вередливої матері.
Оксана завмерла. Серце стиснулося.
— Він не повинен знати, — прошепотіла вона собі. — Не повинен.
І, повернувшись додому, ні словом не згадала. Ні про будинок для літніх, ні про те, як мати благала у сусідів номер сина. Ні про що.
Бо її ТараВони просто жили далі, знаючи, що іноді найважча відьма — це не мати, яка п’є кров, а тиша, в якій нарешті можна дихати.
