З життя
Відчинені горизонти

**Двері напіввідчинені**
Коли Оксана повернулася з крамниці, двері у її квартиру були трохи відчинені. Не навстіж — просто не до кінця замкнуті. Шпарина між дверима й косяком виглядала навмисно охайною, немов хтось обізнаний вибрав саме такий кут. Може, увійшов, озирнувся, затримався на мить — і пішов, не наважившись залишитися. Або ж, навпаки — ще досі перебував всередині.
Вона поклала торби з продуктами на підлогу й завмерла. Серце билося тихо, але часто. Жодного шуму, жодних кроків. Лише тиша й легкий протяг, який коливав край килима у приміщенні. І ще — ледь відчутний запах чогось стороннього, невластивого її домівці. Тютюн? Чи просто вулиця? Оксана вслухалася, але повітря знову стало сталим.
Останні три роки вона жила сама. Після того, як Богдан пішов — спочату на знімну квартиру, потім до іншого міста, а згодом — у нове життя. Він писав їй двічі. Перший раз — забрати светр, другий — повідомити, що одружується. Вона не відповідала. Не через злість. Просто не знала, що можна сказати, коли тебе вже нічого не питають. Всередині давно все згладилося — залишився лише рівний, трохи сумний відбиток, немов на завітреному вікні: здається, є сліди, та чиї — не розібрати.
Оксана повільно увійшла, оглянула передпокій. Усе на своїх місцях. Пальто на гачку. Парасолька в кутку. Листи на полиці. Ні сліду паніки, ні зім’ятої доріжки, ні зсунутої взутті. Усе — як завжди, і все — не так. Вона замкнула двері, натиснула кнопку сигналізації. Блимання зеленого індикатора трохи заспокоїло. Хоча, якби хтось хотів — уже б пішов. І все ж — залишився осад, наче слабке лунання за спиною.
На кухні все було так, як вона залишила зранку. Плита вимкнена. Чашка у митниці. Книжка на підвіконні, розгорнута на середині. На краю сторінки — загин. Вона точно пам’ятала, що поклала закладку. Але, можливо, помилилася. Чи хтось перегортав. Може, просто переглянув. Та повітря було іншим. Немов його ледь змістили. Немов хтось пройшов крізь кімнату беззвучно, залишивши ледь помітну порожнечу. Не тривогу — скорше відчуття чиєїсь присутності.
Вона повернулася до передпокою і лише тоді помітила: на тумбочці лежала стара фотографія. Не у рамці — просто знимка. Трохи вицвіла, з підігнутим куточком. Оксана нахилилася. Це було фото, яке вона давно сховала у шухляду. Вона і Богдан. Літ десять тому. Він обіймає її ззаду, а вона сміється. Знімав хтось із друзів на вилазці. Тоді все здавалося міцним, майже назавжди. Тепер — наче вирізаним з іншого часу. І хтось поклав його сюди не просто так.
Фото лежало рівно. Не могло випасти сама. Хтось його дістав. Подивився. Залишив. І пішов. Чи не пішов? Оксана озирнулася, вслухалася, немВона взяла фотографію в руки, і раптом почула, як у вітальні тихо скрипнула стара дерев’яна підлога — наче хтось відступив на крок, так само несміливо, як колись відступав у її серці.
