Шлях без повернення

— Може, ти йому ще труси піратимеш? Шкарпетки, га? Дорослий же мужик, трясця! Хай сам справляється, — кинув дружині Вадим, коли Ірина натягувала куртку.

Його слова звучали без докорів, але з таким холодом у голосі, що дружина на мить завмерла. Вона опустила голову, засунула руки в кишені й, не обертаючись, повільно застібнула блискавку.

— Може, ти просто помовчиш? — тихо відповіла вона.

Чулися кроки. Вадим зітхнув і пішов у вітальню. Знову вечір. Знову самотність. А вона мчиться до свого батька…

Біля під’їзду лежав сніг. Не той, що радує око під Новий рік, білий і пухнастий. Ні, цей вже здавався під натиском березневого сонця. Він навіть не танув, а просто перетворювався на чавкаючий слід під ногами. Ірина сіла в машину й на кілька секунд притулила лоб до керма. Хотілося ридати. Хотілося, щоб хтось зрозумів і підтримав. Але поруч нікого не було. Вона кинула погляд на пакет із продуктами.

Печені яблука… Колись її батько їх обожнював. Раніше сам готував, а тепер, мабуть, навіть не пам’ятає, як користуватися духовкою.

Чоловік Ірини, Вадим, не завжди був таким буркотливим. Коли вони тільки одружилися, він був легким на підйом, уважним, турботливим. Ірину зворушувало, як він метушився, доглядаючи за нею та дітьми.

Але саме після народження другої дитини й зростання витрат у ньому прокинулося щось інше. Він вважав, що всі діляться на своїх і чужих. За свою «зграю» він був готовий на багате, а от будь-яке втручання в сім’ю ззовні він мало не прирівнював до нападу. Він засуджував допомогу чужим і вважав це слабкістю.

Спочатку Ірина знаходила це дещо милим. Потім намагалася переконати себе, що це така мова любові. А тепер, коли «чужим» виявився її батько… Вона не знала, що робити…

— Я поїхала. Зняла однушку біля метро. Подала на розлучення, — одного разу сказала Ірині мати.

Це прозвучало так легко, ніби йшлося не про шлюб, а про вибір занавіски для ванної. Для Ірини ця новина стала несподіванкою, хоча все назрівало давно.

— Ось, здавалося б, і нормальний він чоловік. Але в нас нічого не складається, — скаржилася мати Ірини подрузі.
— Та ти просто носом крутиш. Не п’є, не б’є — уже добре, — махала рукою та.
— Невже це єдине, що потрібно для щастя? Ні, Марічко. Ще має бути близькість між людьми. А в нас яка близькість? Він увечері біля свого комп’ютера, а я поруч сідаю, в’яжу тихенько, щоб просто бути поряд. Сидимо й мовчимо обоє. Ні з дому витягти його не можу, ні розбалакати.

Піти розлучення мати наче звільнилася від важкого тягаря. Почала ходити на танці, освоїла комп’ютер, який раніше зневажала, стала активно спілкуватися в соцмережах. Завела собі подругу Соломію, з якою тепер їздила на екскурсії різними містами.

Іноді Ірина ловила себе на думці, що заздрить матері. Хоч особливих причин не було. Просто в неї наче почалося нове життя, в якому не було місцІрина дивилася на батька й раптом зрозуміла, що він уже не той самотній чоловік, який тонув у власній печалі, а просто батько, який знайшов у собі сили жити далі.