Не варто поспішати з висновками!

**Щоденниковий запис**

Ну й подумаєш, гарячий характер…
— Та кому ти взагалі потрібна, стара відьмо? Тільки всім на голову сидиш. Ходиш тут, смердиш. Якби моя воля, я б тебе… А доводиться терпіти. Ненавиджу!

Марійка ледь не поперхнулася чаєм. За хвилину до цього вона розмовляла із бабусею, Оленою Михайлівною, по відеозв’язку. Та відійшла на хвилинку.

— Зачекай, серденько, зараз повернуся, — сказала вона, зітхнула, підвелася з крісла і вийшла в коридор.

Телефон лишився на столі. Камера працювала, мікрофон теж. Марійка тем часом переключилася на екран ноутбука. І раптом… Сталося це. Голос, що долітав із коридору.

Спочатку їй здалося, що вона помилилася. Та якби не погляд на телефон… За звуком дверей хтось увійшов у кімнату. На екрані з’явилися спочатку чужі руки, потім — обрис постаті, а потім і обличчя.
Наталка. Дружина брата. Так, голос був її.

Жінка підійшла до бабусиного ліжка, підняла подушку, потім матрац, шарила під ним рукою.

— Сидить тут, чай попиває… Швидше б уже вмерла, чесно. Нащо тягнути. Від тебе ж ніякого толку, тільки повітря витрачаєш і місце займаєш… — бурчала невістка.

Марійка навіть не поворухнулася. На кілька секунд вона забула, як дихати.
Незабаром Наталка пішла, так і не помітивши камеру. А через хвилину повернулася й бабуся. Вона посміхнулася, але очі залишалися холодними.

— Ось і я. До речі, я ж тебе не запитала. Як у тебе з роботою? Все гаразд? — ніби нічого не сталося, запитала бабуся.

Марійка миттєво кивнула. Вона все ще намагалася переварити почуте, хоча всередині все кричало: негайно викинути цю нахабну дівчисько за двері!

Олена Михайлівна завжди здавалася Марійці залізною жінкою. Не те щоб вона кричала, але в ній була та сама вчительська суворість, яку вона відточувала роками в школі, серед дітей та їхніх батьків.

Сорок років вона викладала літературу. Учні її обожнювали: вона вміла розказати класику так, що всі слухали з відкритими ротами.

Коли помер дідусь, вона не зламалася, але ідеальна постава змінилася легкою сутулістю. Вона рідше виходила на вулицю, частіше хворіла. Усмішка вже не була такою широкою. Та все ж, Олена Михайлівна не втратила свого життєвого запалу. Вона вірила, що всі віки прекрасні, і навіть зараз насолоджувалася життям.

Марійка завжди любила бабусю за те, що біля неї було безпечно. З нею не страшні були жодні проблеми: вона все вирішить. Колись Олена віддала онукові дачу, щоб той міг оплатити навчання, а онуці — останні заощадження, які та вклала в іпотеку.

Коли брат Марійки, Андрій, після весілля поскаржився на дороге орендне житло, бабуся сама запропонувала кімнату. Мовляв, трійка, місця вистачить, та й підгляд буде. Раптом тиск підскочить чи цукор підскочить?

— Мені, зрештою, самій нудно. А молодим допомога не завадить, — казала вона з ентузіазмом.

Андрій обіцяв піклуватися, а Марійка тим часом допомагала бабусі з продуктами, ліками й комуналкою. Зарплата дозволяла, а совість не дозволяла стояти осторонь. То вона давала готОдного разу під час їхньої спільної вечірки за серіалом бабуся взяла Марійку за руку і прошепотіла: «Дякую, що захистила мене, рідненька», і в цю мить Марійка зрозуміла, що справжня родина — це не кров, а ті, хто готовий стати щитом для тебе у біді.