Чому ти зрадила мене у спині?

— Привіт, Мар’яно. Скільки вже ми з тобою не бачились? П’ятнадцять років? Або більше?

— Мабуть, більше. Але ти жодної краплинки не змінилася.

— А ти змінилася. Покращала.

Валентина вдивлялася в обличчя колишньої найкращої подруги й не вірила, що вони справді зустрілися. І не просто зустрілися, а натрапили одна на одну в дитячій школі танців, куди привели своїх дітей на безкоштовний пробний урок.

— Дякую, Валю, — усміхнулася Мар’яна.

Вона теж хотіла зробити Валентині комплімент, але слова якось розтанули ще тоді, п’ятнадцять років тому, коли вони востаннє бачилися й розмовляли. Той розговор вийшов важким, болячим, і Мар’яна досі згадувала його зі сковтанням у горлі.

— Кого привела? — запитала Валентина. — Син чи донька?

— У мене донька, — відповіла Мар’яна, — Вірочка. Десять років. А в тебе?

— Тоже донечка, але їй дев’ять недавно виповнилося. Ти від Єгора народила? Одружилися ви з ним чи так і залишилося?

Мар’яна здивовано подивилася на Валентину. Невже вона досі думає, що її подруга могла вкрасти коханого, та ще й одружитися з ним? Скільки років минуло, а Валя, схоже, й справді не змінилася.

— Давай спустимося до кафе. Посидимо, вип’ємо кави, побалакаємо.

Валентина нервово підвела брови. Мабуть, спільне часування з колишньою подругою, яка колись раптом стала суперницею, її не надихало. Але, подумавши хвилину, вона все ж таки кивнула. Зрештою, минуло стільки років, у кожній давно своє життя — навіщо знову будувати ту стіну, яка здавалася такою високою?

— Давай.

Спустилися мовчки, продовжуючи коситися одна на одну. Обидві хотіли знати, як склалося життя в іншої, але поки мовчали, немов у минулому нічого й не траплялося.

Балакали про все й ні про що. Виявилося, Валентина повернулася до рідного Івано-Франківська з чоловіком і донькою два роки тому: захворіла мати, потрібен був догляд, і Валя умовила чоловіка переїхати.

— Було важко, — зізналася вона, — але Ігор у мене просто чудовий! Добрий, чуйний, турботливий. Я так рада, що зустріла його.

Мар’яна посміхнулася. От і чудово, у Валентини все склалося — чоловік гарний, донька… Може, подруга вже не злиться? Але не встигла вона подумати, як Валя знову запитала:

— А ти? Вийшла за Єгора, народила від нього донечку? Ти щаслива з ним?

Мар’яна гірко подивилася на Валентину. Чому життя таке складне? Були собі дві подруги, їхня дружба почалася ще в пісочниці, потім дитячий садок, школа, інститут — і так дурно перервалася. Мар’яна була певна, що Валя зрозуміла її тоді, але, виходить, цілі п’ятнадцять років вона думала, що Мар’яна збудувала своє щастя на її стражданнях.

— Валю, ти й справді досі вважаєш, що в мене з Єгором щось було? Ми ж тоді говорили, я намагалася пояснити. Я була впевнена, що ти зрозуміла, просто через образу робила вигляд, що не віриш.

Валентина стиснула губи. Цю її звичку Мар’яна пам’ятала ще з дитинства — коли Валя ображалася, коли не знаходила аргументів, вона завжди так піджимала губи, стаючи схожою на дитину.

— Я взагалі про вас не думала, — образилася Валентина, і Мар’яна відразу зрозуміла, що вона бреше, — у мене давно своє життя.

— Ти досі згадуєш Єгора, жила з думкою, що я з ним одружилася, а тепер намагаєшся мене переконати, що не думала про нас?

Валентина криво посміхнулася, потім відвела погляд. Мар’яна пильно дивилася на профіль колишньої подруги, намагаючись зрозуміти: чи пробачила вона їй, навіть якщо досі вірить у ту давню брехню?

— Я й справді не думала, — повторила Валентина, — той наш останній розговор… Ну, я викреслила з життя і тебе, і Єгора. А твої слова, що між вами нічого не було, залишилися для мене брехнею.

«Значить, не пробачила», — сумно подумала Мар’яна і дістала з сумки телефон, швидко знайшла потрібне й простягнула Валентині.

— Дивись! Це мій чоловік Віктор. Той самий Вітько Семенчук, який незграбно за мною залицявся, а ти з нього сміялася, називала ботаном і нудьгуватим.

Валентина з цВалентина подивилася на фото, потім на Мар’яну, і раптом розсміялася — як колись, у дитинстві, коли вони ділили ту саму ляльку.