З життя
Магія загадки на полотні

Таємнича картина
Олеся сиділа на задньому сидінні автомобіля, дивилася у вікно. Настрій був піднесений, ніби перед святом — чи то перед Різдвом, чи то перед її власним днем народження. Але день народження в неї був у грудні, а зараз стояв липень.
За кермом сидів суворий чоловік із товстою шиєю. Олеся бачила лише його виголений потиличник, який надавав йому схожість на якогось робота. Їй навіть захотілося піднятися, щоб розгледіти його обличчя.
— Сідай! — різко кинув водій, навіть не обертаючись.
Олеся шугнула на сидіння й знову притулилася до вікна. Мелькали поля, ліси, села. Вони обігнали двох велосипедистів — чоловіка та хлопчика, які з цікавістю подивилися на дівчинку за склом. Настрій знову піднявся. Вона вперше їхала до іншого міста, до бабусі й дідуся, яких ніколи не бачила.
— Ще далеко? — запитала Олеся.
— Ні, — відповіла мати з переднього сидіння.
— А чому ми раніше не їздили до бабусі з дідусем?
Мати пробурчала щось невиразне.
— А річка там є?
— Є. Там усе є. Годі питати, приїдеш — побачиш, — у голосі матері почулося роздратування.
Олеся замовкла. Останнім часом мати злісніла на все, кричала з приводу й без. Так почалося після того, як від них пішов батько. Зібрав речі й пішов.
«Швидше б уже приїхати», — думала Олеся. Здавалося, вони їдуть у відпустку, адже мати забрала стільки речей — навіть її улюблені іграшки. І шкільний ранець. Навіщо він у відпустці? Запитати боялася.
Дівчинка відкинулася на сидіння й почала тихенько співати.
— Годі скиглити! — мати різко обернулася, і Олеся стихла.
Але ось вони в’їхали у місто. Олеся знову припала до вікна. Машина зупинилася біля двоповерхової цегляної хати.
— Приїхали. Дім, рідний дім, — сказала мати, відчиняючи дверцята.
Хата була стара, сіра, без подвір’я, лише дві лавки біля під’їздів. Водій вивантажив речі з багажника й теж дивився на будинок. Мати попросила його зачекати, взяла валізу й пішла до під’їзду. Олеся побігла слідом. Двері були дерев’яними, пофарбованими у коричневий колір, що лущився.
— Відчини, — буркнула мати.
Олеся відчинила двері, і вони піднялися на другий поверх. Мама поставила валізу на підлогу, але двері раптом відчинилися самі. На порозі стояла висока, сувора жінка. Вона мовчки дивилася на них.
Мати переступила поріг. Олеся несміливо притулилася до неї, зрозумівши, що це бабуся.
— Ну, чого стоїш? Заходь у кімнату, — неласкаво промовила бабуся.
Олеся не рухалася. З кімнати вийшов високий сивий чоловік.
— Це твій дідусь Іван, — сказала мати.
Далі вона почала тихо перераховувати речі: іграшки, взуття…
— Розберемося, — сухо відповіла бабуся. — Чайку не вип’єш?
— Ні, таксі чекає, — відповіла мати.
Олеся раптом зрозуміла: мати залишить її тут. Вона вхопила її за руку, заговорила швидко, ледве дихаючи:
— Мамо! Не їдь! Не залишай мене! Візьми мене з собою…
— Тобі ж не сказали? — з докором запитала бабуся.
Мати мовчала, намагаючись відірвати доньчині руки.
— Я повернуся за тобою. Поживеш у бабусі з дідусем. Годі! — раптом крикнула вона й відштовхнула Олесю.
Ззаду дівчинку обхопили бабусині руки. Олеся виривалася, мов гадина.
— Іди… Ходімо! — крикнула бабуся, і мати вискочила за двері.
— Мамо! — Олеся кинулася слідом, але мати вже зникла.
— Олесю, — почувся спокійний дідусевий голос.
Він стояв перед нею, високий і прямий, і усміхався. В очах світилася доброта.
— Ходімо, — сказав він і повів її у кімнату.
Там було затишно. Старий меблі, диван, піаніно біля стіни. Настінний годинник тихо цокав. Вони пили чай із млиПотім вони з дідусем пішли до річки, де Олеся вперше побачила, як сонце грає на воді, і зрозуміла, що тут, у цьому тихому місці, вона нарешті знайшла свій справжній дім.
