Доля на роздоріжжі…

Ось тобі адаптована історія, переказана українською мовою з усіма культурними змінами.

—

Доля…

### Соня

Кінець травня, а на вулиці вже другий тиждень справжня спека. Соня сіла у автобус і одразу ж пошкодувала. Година пік, людей — як сардин у банці. Її стиснули з усіх боків, сукня миттєво прилипла до тіла. Хтось різко штовхнув у спину.

— Пройдіть уперед, усім треба їхати. А вам би й пішки ходити — стільки місця займаєте, — буркнув жіночий голос позаду.

— Та сама не тіточка-тростинка! Рушайтеся! — хрипко крикнув чоловік, і на Соню навалилися так, що аж дихання перехопило.

— Ой, розчавили, ледачого! — жалібно скрикнула жінка ззаду.

Двері з грюком зачинилися, автобус рушив. Позаду Соні продовжували перепалку.

— Мати, ну чого така зла?

— Та ти замовчи вже! І так дихати нічим, а ще й твій перегар…

Соня навіть не могла озирнутися, носом упиралася в чиєсь плече. До поручнів не дотягнутися — руки притиснуті. Автобус ривками їхав, різко гальмував, пасажирів кидало то в один бік, то в інший, наче соління в бочці. Впасти вони не падали лише завдяки тому, що стояли міцно притиснуті один до одного. Коли автобус рухався, через вікна потрапляв повітря, охолоджуючи розпечені обличчя. Але варто було зупинитися на світлофорі — одразу починалися штовханина й бурчання.

Соня мовчала, стиснувши губи, мріючи лише про те, щоб швидше вийти, потрапити на свіже повітря, дійти додому, позбутися цього мокрого одягу й стати під прохолодний душ. Автобус знову рвонувся, і всі разом хитнулися.

— Гей, водію, обережніше! Це не дрова везеш! — крикнув хрипкий. — У кабіні певно кондиціонер, а ми тут, як у печі…

Автобус знову гальмував перед зупинкою.

— Проїжджайте далі, тут уже нікого не влізет! Задавимо один одного! — лаявся хрипкий. — Хто виходить?

— Я! Відкрийте двері! — вигукнула Соня, більше не витримуючи духоти.

Двері зі скрипом відчинилися, випустивши спочатку сварливу жінку, потім хрипкого, і лише потім Соню. На останок сусідка вдарила її кулаком у плече.

— Корова! На одну зупинку влізла…

Соня не встигла відповісти. Жінка швидко зникла в натовпі, автобус зачинив двері й поїхав. Соня не стала чекати наступного, пішла додому пішки, ковтаючи сльози. У вухах дзвенів той огидний голос: «Корова!»

Як вічно їй це чути… Ще зі школи дражнили: «Корова», «Бегемот», «Мамонт». Повинна б звикнути, але не могла. Невже вона винувата, що народилася такою? Лікарі жодних відхилень у її організмі не знаходили.

— Мамо, навіщо ти мене народила? Кому я така потрібна? — ридала вона, приходячи зі школи. — Вибрала б собі худого чоловіка — і я б була стрункою, як ти.

— Ти не товста, ти кремезна. Серцю не накажеш. Батько твій був статним чоловіком, жінки за ним оберталися. Ти в нього пішла. А потім побачимо, за кого сама вийдеш…

— Я не вийду. Хто мене таку полюбить?

— Знайдеться. Не всім подобаються худорляві. А після пологів багато струнких дівчат стають пухкенькими, — заспокоювала мати.

Соня сиділа на дієтах, морючи себе голодом, але витримувала недовго. Організм вимагав їжі. Намагалася бігати вранці, але стрункі дівчата лиш переглядалися й сміялися.

— Думаю, чого асфальт такий ковзкий? А це жир розтікається… — гучно сказав хлопець, пробігаючи повз.

Соня кинула бігати, забула про дієти й тренування, плюнула на свою зовнішність і намагалася не дивитися у дзеркало.

Потім важко захворіла мама. Навіть тоді, переживаючи, Соня не схудла. Не схудла й після похорону, хоча майже нічого не їла.

Їй уже тридцять три, а ніякої любові, сім’ї чи радості на горизонті немає. «Більше ніяких автобусів, — вирішила вона. — Ходитиму пішки».

Але наступного дня на зупинці зупинився майже порожній автобус. Буває ж… Вона зайшла, дістала картку, щоб оплатити проїзд, коли автобус рвонувся. Соня не встигла вхопитися за поручень, її відкинуло назад. «Зараз впаду й розіб’ю голову…» — встигла подумати вона.

### Дмитро

Зранку Дмитро, як завжди, сів у машину, але вона не завелася. П’ять хвилин марних спроб — і довелося викликати евакуатор. На роботу він дістався на таксі з запізненням. Додому спішити не було чого, і він вирішив пройтися пішки. Але на зупинці під’їхав майже порожній автобус. Дмитро вже й забув, коли востаннє їздив громадським транспортом. «Чому б і ні?» — подумав він і зайшов.

Пізніше він часто згадував той день і вірив, що все сталось не випадково. Немов сама доля вела його: машина зламалася саме тоді, він сів саме у цей автобус і поїхаІ коли Соня вже майже впала, сильні руки обхопили її, і вона відчула, що це – початок чогось справді нового.