З життя
Разом вперед!

Так, слухай, як це було…
Оля завжди була самостійною дівчинкою. Батьки пропадали на роботі, а вона сама приходила зі школи, розігрівала борщ, їла й робила уроки. А то й вареників могла наліпити. І так з першого класу.
Коли вчилася в одинадцятому, до них на практику прийшли студенти. Історію викладав високий, серйозний Богдан Олегович — у окулярах, у сірому піджаку. Хлопці зразу прозвали й «ботаном», сміялися з нього, але до кінця уроку слухали, роззявивши рота. Він розповідав про минуле так, як ніхто до нього. Задавав питання, змушував думати, висловлювати свою думку, пропонувати інші варіанти подій.
У хлопців горіли очі. Вперше їм дали змогу міркувати, «змінювати» історію, хоч і тільки в думках. Богдан Олегович заспокоював, коли їх заносило у фантазіях про перебудову світу. На його уроки чекали і не пропускали.
А Оля не відводила від нього закоханого погляду. Вона почала читати історичні книжки, щоб теж брати участь у дискусіях. Одного разу наважилась висловити думку. Богдан похвалив:
— Якби тоді пішли таким шляхом, як ти пропонуєш, жили б у зовсім іншому суспільстві. Але пояснив, що зробити інакше було майже неможливо.
— На жаль, історію не перепишеш. Можна лише змінити підручник, акцентуючи потрібні події, — загадково сказав він.
Потім його практика закінчилась, і Оля втратила інтерес до історії. Одного разу, коли вона йшла зі школи, назустріч поспішав Богдан Олегович.
— Привіт, Олю, — привітався він.
Він пам’ятав її ім’я! Серце Олі підскочило від радості.
— Ви до школи? Але уроки вже закінчилися, — зніяковіло промовила вона.
— Ні, я хотів побачити тебе.
Оля очі розбіглися, а щоки стали гарячими.
— Ти додому? Проведу.
Вони йшли разом, і він розпитував про школу, друзів, куди збирається вступати.
— Не на історичний? Мені здалося, тобі сподобалось. У мене, до речі, багато цікавих книжок — можу дати почитати.
Оля завмерла від щастя. Він запрошує її до себе? Не до Насті Захарчук, самої красивої в класі, а до неї, Олі Ковальчук, яку тато ласкаво кликав «Коником». Вона боялася підняти на нього очі.
— Дякую, але я йду на економічний… — прошепотіла вона. — А книжки з радістю б почитала.
— Добре. Наступного разу принесу кілька, виберу на свій розсуд, якщо не проти, — промовив він.
«Наступного разу? Невже ще побачимось?» — Серце Олялося так, що аж грудям було боляче.
— А він буде, той наступний раз? — почула свій голос і відчула, як обличчя спалахує.
— Звичайно. Якщо хочеш, — усміхнувся Богдан.
Його посмішка зробила обличчя молодим, майже хлоп’ячим. Оля раптом зрозуміла — він не набагато старший за неї.
— І клич мене просто Богдан. Ми ж не в школі, я тобі вже не вчитель. Ми прийшли? Це твій дім?
Оля кивнула, говорити від надлишку почуттів не могла. Він попрощався і збирався йти.
— Богдан, а коли ви… ти прийдеш знову? — наважилась запитати вона.
Він дістав телефон.
— Скажи номер, подзвоню.
Але він не подзвонив, а надіслав повідомлення через кілька днів. Бачились ще пару разів, а потім у обох почалися іспити: у Олі — шкільні, у Богдана — університетські. Побачились уже після її випускного. Весь цей час Оля триІ коли Антон обняв її біля спущеного колеса, Оля зрозуміла — нарешті вона знайшла те, що шукала все життя: щастя без умов.
