З життя
Дочка для щастя

Дочка для себе
Марійка увійшла в квартиру й заслухалася. Швидко скинула плащ, черевики й одразу пройшла у кімнату до мами.
Та лежала на ліжку поверх ковдри. Очі заплющені, руки складені на грудях.
— Мамо! — перелякано скрикнула Марійка.
— Чого кричиш? — мама повільно відкрила очі.
— Налякала мене. Лежиш, як… — Марійка замовкла.
— Тільки й чекаєш моєї смерті. Нічого, недовго лишилося, — сердито буркнула жінка. — Чому так пізно?
— Мам, ну навіщо ти так? Я справді злякалася. Зайшла в магазин після роботи. Усього на п’ятнадцять хвилин запізнилася, — виправдовувалася Марійка. — Тобі щось потрібно? Тоді я піду вечерю готувати.
Мама хворіла завжди, скільки Марійка себе пам’ятала. До поліклініки ходила, як на роботу. Поверталася й нарікала, що лікарі дармоїди, даремно їм зарплату платять. Лікувати не вміють, діагноз поставити не можуть.
Народила вона Марійку пізно, у соро́к років. «Для себе», як то кажуть. Батька у доньки не було. Мама перекривала всі розмови про нього. Коли Марійка підросла, вона перегорнула всі фотоальбоми — їх було лише два, — але не знайшла жодного чоловічого обличчя.
— Спалила всі. Навіщо зберігати фото зрадника? — відповіла мама на запитання доньки. — Ти, доню, чоловікам не довіряй. Тримайся від них подалі.
У похід чи подорожі з класом довше, ніж на день, мама Марійку не відпускала.
— У нас і так грошей нема. Виростеш — скрізь побуваєш. А якщо мені погано стане, а тебе поруч не буде? Померу, і ти зостанешся сама на цілому світі, — говорила мама.
Ледь що — мама хапалася за серце. Марійка кожного разу лякалася і маминих нападів, і розмов про смерть, бігла за ліками. Вона давно завчила, де вони лежать, що треба принести від серця, а що від нервів. Тому з дитинства мріяла стати лікарем і лікувати маму.
Але в їхньому місті медичного інституту не було. Про те, щоб поїхати вчитись до іншого міста, й мови не могло йти. З ким мама зостанеться? Вони завжди жили дуже скромно, а тепер, коли мама вийшла на пенсію, ледве зводили кінці з кінцями. І після школи Марійка пішла працювати.
Недалеко від їхнього будинку була невелика нотаріальна контора. На дверях не було жодних оголошень. Марійка зайшла просто так, на всяк випадок, запитати, чи немає у них якоїсь роботи. Виявилося, вона з’явилася дуже доречно.
У конторі працювало всього кілька співробітників. При вході сиділа вагітна дівчина. Вона записувала відвідувачів на прийом, відповідала на дзвінки, регулювала потік клієнтів, виконувала дрібні доручення. А в кінці робочого дня мала прибрати офіс і викинути сміття — тобто по сумісництву була ще й прибиральницею.
Вона давно казала начальниці, що не може більше мити підлогу й носити відра з водою — треба найняти прибиральницю. Але начальниця не поспішала. Піде у декрет — підшукають когось на її місце. Навіщо брати ще одну людину? Марійка з’явилася дуже доречно. Скромна й вихована дівчина викликала довіру — її взяли на роботу.
Мити підлогу доводилося не лише в кінці, а й під час робочого дня, якщо на вулиці було дощово й брудно. В інший час Марійці робити було нічого, і вона із задоволенням виконувала дрібні доручення секретарки: розкладала папери по папках, запрошувала клієнтів до кабінетів, робила ксерокопи документів. Дівчина-секретар навчила її працювати на комп’ютері.
Коли та пішла у декрет, шукати на її місце нікого не стали. Жвава Марійка вже увійшла в курс справи й добре справлялася з роботою. Тепер вона отримувала подвійну зарплату, чому була безмірно рада.
Ще в школі Марійці подобався хлопець із сусіднього будинку. Вони разом поверталися додому, пару разів він запрошував її в кіно. Ось тоді мама й попередила доньку, що з хлопцями треба тримати вуха гостро. Всім їм від дівчини потрібно одне. Скористається її довірливістю, отримає, що хоче — і був такий. І буде вона сама виховувати дитину, як мама Марійку.
— Тато тебе теМарійка з легким серцем закрила двері рідної квартири назавжди й відрадою в очах пішла до Майкла, відчуваючи, що нарешті починає жити для себе.
