А ще існує кохання

— Остап, ти не туди завернув. Треба було проїхати далі, — скрикнула Соломія.

— Я правильно свернув, — спокійно відповів Остап, продовжуючи заглиблюватися в ліс по вузькій ґрунтовці.

— Тут мала бути невеличка галявина. А її нема, — озираючись, сказала Соломія. — Давай повернемо назад і проїдемо ще трохи. Остапе, чуєш? Зупинись!

Хлопець їхав далі, не збираючись зупинятися. Соломія бачила, що він сам уже зрозумів, що заїхав не туди. Дорога ставала все вужчою, місцями у колії росла трава. У садове товариство дорога мала би бути накатана, широка. Але вони все глибше залізали в ліс.

— Зупинись! — роздратовано повторила Соломія. — Ти мене чуєш?

— Куди я зупинюсь? Тут навіть не розвернутися. Зараз знайду просіку…

— Бо треба було ще на початку дати задній хід. Ніколи мене не слухаєш. Упертий, як віслюк, — Соломія схрестила руки на грудях і втупилася у вітрове скло. «Ніколи не визнає своєї помилки. Ну що тут такого?» — злилася на друга Соломія.

По кузову машини скребли гілки, на капот сипалися пожовклі листя. Остап нарешті зупинив авто. У салоні запанувала напружена мовчанка.

— А відразу не міг зупинитися? Через твою впертість заїхали коби куди. Добре, хоча б не в болото.

— Скільки можна казати — не відволікай під час керування, — буркнув Остап.

Соломія насупилася. Остап повернув ключ запалювання і почав обережно здавати назад. Затамувавши подих, вона дивилася у бічне дзеркало, боячись, що авто впреться в дерево. Вибиралися вони довго й кепсько. Декілька разів ледве не застрягли. Нарешті вони повернулися на трасу.

— А відразу не міг здати назад? — проворкотала Соломія, але вже спокійніше. Злість одразу зникла, як тільки вони виїхали з лісу.

— А ти завжди мусиш бути правою, так? Ти навіть не помічаєш, як постійно мене вчиш, командуєш. Думаєш, мені це подобається? — тепер у голосі Остапа відчувалося роздратування.

— Ти що, Остапе? Ось чому ти не зупинився? З почуття протесту? І що, легше стало? Але тут ти промахнувся. І чого стоїмо? Їдемо чи ні? Стільки часу вже через твою впертість витратили, — настрій був остаточно зіпсований. Від напруги почала боліти голова.

Останнім часом вони все частіше сварилися, причепилися один до одного. Що це — притирання чи охолодження почуттів? Рожеві окуляри впали, і вони побачили одне одного без прикрас. Сварки були через побутові дрібниці. Але, як кажуть, життя складається з дрібниць. І не можна не звертати на них уваги.

— Ти знову командуєш. Навіть не помічаєш, — докоряв Остап.

— Я не команду. Гаразд, будемо стояти. Я вже нікуди не хочу їхати… — Соломія влаштувалася зручніше на сидінні, відкинула голову на підголовник і заплющила очі, усім виглядом показуючи, що сперечатися не збирається.

А все починалося так чудово. Випадково познайомилися на пляжі. Подруга відійшла переодягнутися. Сонце пекло, палило білу й чутливу шкіру Соломії. Поряд нікого, крім спортивного засмаглого хлопця. Вона підійшла до нього, простягаючи тюбик із кремом.

— Ви не допоможете? Намажте спину, а то згорю.

Хлопець посміхнувся широкою усмішкою й узяв крем.

Соломія повернулася до нього спиною. Його тепла долоня пройшлася по її спині, рясно наносячи крем. По шкірі пробігли мурашки. Потім вона зізналася йому, що саме в цю мить закоїлася.

Вона танула від його дотиків, як морозиво на сонці. Їй було ніяково, що тіло так зрадницько видавало її почуття. Вона повернулася до нього.

— Дякую, далі я сама. — Забрала крем і пішла до своєї подруги.

Потім вони гуляли. Остап провів її додому і поцілував. З того дня вони не розлучалися. Іноді Остап був запальним, але це їй теж подобалося. Їй, домашній і спокійній дівчині, цього не вистачало.

За місяць, витримавши скандал із батьками, Соломія переїхала до Остапа. Зазвичай слухняна, цього разу вона наполА потім вони завжди сміялися з цієї історії, коли їхній син, уже підрослий, запитував, як тато міг залишити маму на трасі під дощем.