З життя
Прозріння душі

**Прозріння**
— Олеженьку… — Увійшовши до кімнати, Соломія тримала руки за спиною. Її очі сяяли, ніби в них застрягли крихти сонця.
Олег посміхнувся, чекаючи на приємну звістку чи подарунок.
— Що там у тебе? — Він навіть сів на краєчку дивану. — Не муч, показуй.
— Ось… — Вона простягнула долоню. Щось лежало на ній. Олег ще не розгледів, але посмішка вже згасала.
— Що це? — Він відхилився назад, ніби уникаючи цього «сюрпризу».
— Подивись! — Соломія підійшла ближче. — Я вагітна! — не витримала вона. Голос дрижав від щастя.
«Вагітна», — повторив про себе Олег, і його обличчя стало кам’яним. Він дивився на Соломію з жахом, ніби перед ним стояла не вона, а чужинка.
Її усмішка згасла, наче світло в театрі перед виставою. Вона стиснула в долоні тест, опустила руку.
— Ти не радий? — тепер голос тремтів від сліз.
— Сольо, ми ж домовились чекати, — різко сказав Олег. — Ти перестала пити таблетки?
— Забула раз, а потім… — Вона сіла поруч, але він одсунувся, наче боявся заразитися.
— Про що ти думала? Нічого не спати, годувати, пеленати? Ти ж сама ще дитина. — Він схопився, заходив по кімнаті.
— Давай обговоримо…
— Я не буду робити аборт. Він уже є. Це буде хлопчик, схожий на тебе, — промовила Соломія.
Оледенілий, Олег глянув на неї. Вона плакала.
— Сольо, — обійняв її, притягнув до себе. «Треба бути м’яким, переконати…»
Вона зірвалась, наче почула його думки.
— Я. Не. Буду. Робити. Аборт.
— Я просто збентежився. Пробач. — Він посадив її на коліна, гладив по спині. — Дурненька моя. Я ж тебе люблю.
— Правда, радий?
— Звісно, — відповів він, думаючи: «Ще дев’ять місяців… Все може статися».
Час минув. Соломія змінилась: зблідла, нудилась від м’яса, лежала вдень. Раніше вони ходили в кіно, на зустрічі з друзями. Тепер вона відмовлялась навіть від дня народження Богдана.
— Іди сам, — буркнула, відвернувшись до стіни.
Олег напився, вернувся пізно. Дома — та сама поза, той самий холод.
Потім ріс живіт. Вона скиглила, відмовляла йому, сварилась.
— Коли весілля? — спитала мати. — Хоч із животом можна розписатись.
— Надокучило! — Він вийшов, зайшов у бар.
Тієї ночі вона розбудила його.
— Олю, мені погано…
Таксі, лікарня. Акушерка відібрала сумку, захлопнула двері перед носом.
— Соломіє! — Вона не оглянулась.
Чотири години потому народився хлопчик. Олег у шоці поїхав до мами.
— Вітаю, тату. Тепер купуй усі дитячі речі.
Вечором він сидів у кав’ярні з друзями.
— А що святкуємо? — ззаду голос. М’які долоні на плечах.
— Наталко? — він обернувся.
— Вітаю, батько! — сміялись друзі.
Потім — провал. Прокинувся в незнайомій кімнаті.
— Ти у мене, — Наталка сіла на ліжко. — Скучила.
— Чому я голий?
— Люди сплять без одягу, — усміхнулась вона.
Він одягнувся, вийшов.
Через три дні забрав Соломію з пологового. Хлопчик верещав, не втихав. Нічні годівлі, втома.
Одного разу Наталка зустріла його біля офісу.
— Виглядаєш жахливо. Сімейне щастя?
Він заснув у неї вперше за місяці.
— Дякую, Сольо, — сказав вранці.
— Я Наталка.
Він приходив знов. Одного разу прокинувся серед ночі. Тиша. Поруч дихала Наталка.
— Можу пожити в тебе?
— Живи.
Потім — пробка. Дитячий майданчик. Батько підкидав дитину, та сміялась. Жінка поруч нагадувала Соломію.
— Наталко, а чому ти не хочеш дітей? — раптом спитав він.
Вона вдарила по керму.
— Чому? Тому що не можу. Після одного аборту… А тобі бог дав сина. Чому вона, а не я?!
— Вибач… — Він вийшов, побіг додому.
Купив білого ведмедика на кіоску. Третій поверх. Дзвінок.
Двері відчинились. Соломія — високий пучок, повніші щоки. В кімнаті син з кубиками.
— Це тобі. — Він підкинув хлопчика. Той засміявся.
— Обережно! — скрикнула вона.
— Не бійся. Мій батько теж так підкидав мене… — Він притисну сина. — Вийдеш за мене?
Соломія дивилась то на сина, то на нього. В очах — блиск сліз.
