Чекаючи на нього…

Роса ще не зійшла з трави, туман повільно відступав на протилежний берег річки, а сонце вже викочувалося з-за зубчастої лінії лісу.

Микола стояв на ґанку, милуючись красою ранку, глибоко вдихаючи свіже повітря. За спиною почулися шльопання босих ніг. Жінка у нічній сорочці, накинувши на плечі хустку, підійшла і стала поруч.

— Добре ж як! — зітхнув Микола. — Іди в хату, застудишся, — ніжно промовив він, поправляючи хустку, що зісковзнула з округлого білого плеча.

Жінка притулилася до нього, обхопила його руку.

— Від’їжджати від тебе не хочеться, — сказав Микола, його голос став тихим від ніжності.

— То й не їдь, — голос жінки вабив, як спів сирени. «Задержуся, а далі що?» Ця думка прочинила розум Миколи.

Якби все було так просто, він би давно вже залишився. Але двадцять три роки життя з дружиною не викинеш, та й діти… Оксана, можна сказати, вже самостійна, частіше ночує у свого нареченого, ніж вдома. А Андрійку всього чотирнадцять — найскладніший вік.

Водій всюди знайде роботу, але чи заробиш тут великі гроші? Зараз він не шкодує їх, дарує дорогі подарунки Марійці. А якщо зарплата впаде вдвічі, чи буде вона любити його так само? Питання.

— Не починай, Марійко, — відмахнувся Микола.

— Чому? Діти виросли, час і про себе подумати. Сам казав, що з дружиною живете лише звички заради. — Марійка образилася і відійшла.

— Ех, якби знав раніше, що зустріну тебе… — Микола важко зітхнув. — Не сердься. Час їхати, я й так забарився. — Він хотів поцілувати жінку, але та відвернула обличчя. — Марійко, треба рушати, якщо хочу до вечора встигнути. Вантаж чекає, договір.

— Ти лише обіцяєш. Приїдеш, знову розхвилюєш душу — і назад до дружини. Набридло мені чекати. Михась давно вже кличе заміж.

— То йди, — Микола знизав плечима.

Він хотів ще щось додати, але передумав. Повільно зійшов з ґанку, обійшов хату і пішов городом до дороги, де на узбіччі чекала фура. Залишив машину там спеціально, щоб не турбувати село ранком.

Забрався в кабіну. Зазвичай Марійка проводжала його до фури, цілувала на прощання. Але сьогодні вона не пішла — справді образилася. Микола влаштувався зручніше, захлопнув двері. Перед тим як завести мотор, набрав номер дружини. При Марійці дзвонити соромився. Байдужий голос у трубці повідомив, що телефон вимкнено… Невідповідей теж не було.

Микола поклав телефон і завів двигун, прислухаючись до його потужного рику. Фура здригнулася, зітрясаючи решти сну, і повільно рушила, хитаючись на вибоїнах. Він дав короткий прощальний сигнал і додав газу.

Жінка на ґанку здригнулася, прислухаючись до віддаленого гуркоту, і пішла в хату.

У динаміках лунав бархатний голос Кобзона: «Кохана, кохана, кохана, мій ніжний земний янгол…» Микола підспівував, думаючи про залишену жінку. Але незабаром думки переключилися на дім: «Що там коїться? Другий день не можу додзвонитися. Приїду — розберуся…»

А Ольга, дружина Миколи, в цю мить приходила до тями після наркозу в лікарняній палаті і одразу все згадала…

***

Вони прожили з Миколою більше двадцяти років — двадцять чотири, якщо точно. Чоловік далекобійник, заробляв добре, сім’я міцна, квартира велика, двоє дітей. Оксана вже доросла, скоро вийде заміж, закінчила училище, працює перукаркою. Андрійкові чотирнадцять — мріє стати моряком.

І раптом цей дзвінок. Спочатку Ольга подумала, що це жарт чи помилка.

— Доброго дня, Ольго. Чоловіка чекаєте? А він затримується… — голос був солодким, обволікаючим, ніби мед.

— Що з ним? — нетерпляче перебила Ольга, одразу подумавши про аварію. Шлях далекий — хто знає, що могло трапитися? Вантаж дорогий везе — відповідальність велика.

— Трапилось. Він у коханки, — промуркотів голос.

— Хто це? — скрикнула Ольга у трубку.

— А ти жди, жди… — у відповідь пролунав жіночий сміх.

Ольга відняла телефон від вуха і перервала дзвінок. Але сміх лунав у голові. Її охопила паніка. ДуІван лагідно посміхнувся, простягнувши їй пакет із продуктами, і в цю мить Ольга відчула, що життя, навіть розбите на шматки, все ще може бути теплим.