З життя
Очікуй на нього…
**А ти жди його…**
Роса ще не зійшла з трави, туман поволі відступав до протилежного берега річки, а сонце вже викочувалося з-за зубчастої лінії лісу.
Тарас стояв на ґанку, милувався красою ранку і глибоко вдихав свіже повітря. За спиною почулися плескітливі кроки босих ніг. Жінка у нічній сорочці, накинувши на плечі хустку, підійшла й стала поруч.
— Гарно-то як! — зідхнув Тарас. — Іди в хату, застудишся, — ласкаво промовив він і поправив на жінці хустку, яка зісковзнула з білого плеча.
Вона притулилася до нього, обхопила його руку.
— Від’їжджати від тебе не хочеться, — сказав Тарас, голос його став низьким від ніжності.
— А ти не їдь, — голос жінки манив, як спів сирени. «Залишуся, а далі що?» Ця думка протверезила Тараса.
Якби все було так просто, він давно б уже залишився. Але двадцять три роки життя з дружиною не викинеш, та й діти… Оксана, можна сказати, вже відрізаний шматок, частіше ночує у свого нареченого, ніж удома, скоро заміж вийде. А Андрійкові всього чотирнадцять — найскладніший вік.
Водій завжди знайде роботу, але чи заробить тут багато? Зараз він розкидається грошима, дарує дорогі подарунки Марійці. А як буде отримувати вдвічі, а то й утроє менше, чи любитиме вона його так само? Питання.
— Не починай, Марійко, — відмахнувся Тарас.
— Чому? Діти виросли, час подумати про себе. Сам казав, що з дружиною живеться звички заради. — Марійка образилася й відсторонилася.
— Ех, якби раніше знав, що зустріну тебе… — Тарас глибоко зідхнув. — Не сердься. Пора їхати, і так затримався. — Він хотів поцілувати жінку, але та відвернулася. — Марійко, треба вирушати, якщо хочу встигнути додому до вечора. Вантаж на мене чекає, контракт.
— Ти тільки обіцяєш. Приїдеш, збудиш у мені надію — і знову до дружини. Набридло мені чекати. Михайло давно кличе заміж.
— То йди, — Тарас пожав плечима.
Він хотів ще щось сказати, але передумав. Повільно зійшов із ґанку, обійшов будинок і пішІ тоді, коли він уже сів у кабіну, раптом зрозумів, що не зможе більше жити у брехні, але було вже пізно повертатися.
