Життя сповнене несподіванок

У житті бувають несподіванки…

– Мамо, я пішла, – у кухню зазирнула Соломія.

Ганна відвернулася від плити й уважно подивилася на доньку.

– Що? – Соломія навмисно зітхнула й заплющила очі.

– Нічого. Куди так виряджаєшся серед ночі? Нафарбувалася. Побачення? Не забарися, гаразд?

– Гаразд, – неохоче відповіла Соломія й швидко вийшла.

«Зовсім доросла стала, – подумала Ганна. Накрила сковороду кришкою й підійшла до великого дзеркала в передпокої. – Де мої сімнадцять років? Як швидко час пролетів. Здавалося, попереду ціле життя, а ось уже й менше половини лишилося. Школа тягнулася безкінечно довго, а потім життя покотилося, як каміння з гори. Інститут, заміжжя… Щастя виглянуло, як сонце з-за хмари, і знову сховалося. – Вона поправила волосся. – Та годі. Донька розумна та гарна… Ой, картопля…»

Ганна схопила кришку, ледве не впустила її на підлогу. Обпекла пальці й почала на них дути. «Навертілася біля дзеркала, мало картоплю не спалила…» – лаяла себе.

Вона без настрою повечеряла одна, потім сіла дивитися серіал. За вікном швидко темніло. Не помітила, як заснула. Розбудив дзвінок телефону. У напівсні не подивилася на екран — була впевнена, що це Соломія. Хто ж ще міг дзвонити так пізно? Подруг у неї не було, лише знайомі з роботи, об’єднані самотністю.

Здивувалася, почувши чоловічий голос.

– Ви мама Соломії Коваль?

– А хто це? – обережно запитала Ганна.

– Лікар із другої міської лікарні. Вам треба приїхати, ваша донька потрапила в аварію, потрібна термінова операція. Вона неповнолітня, тому потрібна ваша згода…

– Яка операція? – Ганна ще не могла опам’ятатися. Але в трубці вже лунали короткі гудки.

Вона намагалася усвідомити почуте. Невже помилка? Донька ж пішла гуляти. Яка аварія? Але лікар назвав її ім’я. Голова після несвоєчасного сну мляво сприймала думки. Ганна зібралася, повторюючи про себе, що треба їхати до другої лікарні, і викликала таксі. Швидко переодягнулася, схопила сумку й вибігла з квартири. Не стала чекати ліфт — сходами швидше. Вийшла з під’їзду, а до будинку вже під’їжджало таксі, сліплячи фарами.

– Будь ласка, швидше… Донька в лікарні… – ледве дихаючи після бігу, попросила вона.

Усю дорогу Ганна то поспішала водія, щоб швидше переконатися в помилці, то таємно бажала, щоб він їхав повільніше, щоб не наближати неминучість лиха, від передчуття якого стискалося серце.

Вона ввірвалася в приймальне відділення й одразу побачила хлопця у брудній куртці на лавці. Обличчя в подряпинах, пластир над бровою, розгублений погляд.

– Де моя донька? Що ти з нею зробив?! – підбігла вона до хлопця, схопила його за поли куртки й почала трясти.

– Я не винен! Із-за повороту на нас вилетіла машина… Я відвернув, але вона все одно зачепила нас…

– Хто зачепив? Чому? – кричала нічого не розуміюча Ганна.

– Так, хто тут кричить? – у відділення увійшов літній лікар. Ганні в очі кинулися його пухнасті русі вуса. – Ви мама Коваль? Підпишіть згоду на операцію.

– Яку операцію? Нащо? Де моя донька?! – за інерцією гукала Ганна.

– Вона без свідомості. У неї внутрішньочерепна гематома. Якщо не зупинимо кровотечу, вона… Підпишіть ось тут. – Лікар простягнув їй папір і ручку.

Від незнайомих слів крутилася голова, рядки розпливалися. Ганна тремтячою рукою підписала й безсило опустилася на лавку поруч із хлопцем. Лікар одразу пішов.

– Я не розумію… Вона ж пішла гуляти… – шепотіла Ганна, гойдаючись.

– Спочатку ми гуляли, потім я запропонував покататися на мотоциклі…

Ганна різко повернула голову до хлопця.

– Ти в усьому винен! Ти…

Хлопець відхилився від її погляду, сповненого ненависті.

– Я не винен… Навіть не зупинилися подивитися, чи живі ми…

– Богдане! Як ти? – У відділення увійшов високий чоловік. Хлопець зіскочив із лавки й кинувся до нього.

– Тато, я не винен… Я не гнав… Вона на нас вилетіла… Якби не відвернув, нас би роздавило… Нас до лікарні підвіз водій. Лікар сказав, що якби запізнилися на хвилин десять, Соломія б… – Хлопець притулився до батька й голосно заридав.

Чоловік обійняв його й гладив по тремтячій спині.

– Я тобі вірю. Ти запам’ятав машину? Колір, марку? Де це сталося? Обіцяю, я його знайду.

– Знайдете, як же. Ваш син не постраждав, а моя дівчинка… Через вашого сина… – Ганна завагалася й заридала.

– Хто це? – запитав чоловік у сина.

– Мама Соломії.

– Розкажи мені все, що пам’ятаєш.

– Так, розкажи татові, як ти ледь не вбив мою доньку, – схлипнула Ганна.

– Пані, я розуміТа йшли разом, і хоч минуле було важким, а майбутнє блищало, як ранкова роса на травичці.