Немає причин для жалю

Вони сиділи на набережній і спостерігали, як качки ловлять на льоту кинуті дітьми шматочки булки. Сесію позаду, попереду два місяці свободи: ні пар, ні нудних лекцій, ні виснажливих заліків.

— Що плануєш робити? — запитав хлопець, не відводячи погляду від сріблястої доріжки на воді.

— Висиплятимусь, читатиму, гулятиму… — без вагань, як добре завчене правило, відповіла дівчина. — А ти? Додому поїдеш? — зненацька зітхнула вона, з тривогою глянувши на хлопця.

— Ні. Знаєш, я завжди мріяв про море. Уяви, жодного разу не був. Однокласники поверталися засмаглі, хвалилися мушлями, розповідали про дельфінів і медуз, а я… У батьків ніколи не було грошей. А коли мама померла, море здалося вже не доречним.

— А ми щороку їздили в Одесу, коли жив з нами тато, — промовила дівчина, дивлячись у далечінь, ніби могла розгледіти там щасливе минуле. — Так що, у тебе з’явилися гроші? — повернулася вона до реальності.

— Ні, але можна позичити.

— У кого? Половина наших уже в дорозі додому, інша половина святкує кінець сесії на стипендіальні гроші. І віддавати ж потім якось треба, — Оксана докірливо подивилася на гарний профіль Ярослава.

— Треба небагато, щоб не з голоду вмерти і на квитки. Там же тепло. «Під кожним кущем і стіл, і дім», — процитував він слова відомої байки. — Житло можна зняти дуже дешево. А гроші я віддам, заробивши. Просто час потрібен.

— Звідки тобі знати? У сезон дешевого житла не знайдеш. Не сміши. Матрац під деревом коштуватиме, як номер у готелі. А як байка закінчується, пам’ятаєш? — повчально запитала дівчина.

— Ну чого ти така… нудна. А якщо я знайду гроші, поїдеш? — Ярослав обернувся до неї і піймав збентежений погляд Оксани.

— Навряд. Мама ні за що не відпустить, — чесно зізналася дівчина.

Тут одна з качок розпрямляла крила, піднялася над водою, злякавши супутниць. Хлопець із дівчиною відволіклися на неї. Качка зловила кілька шматочків булки й задоволено відпливла вбік.

— Зараз. — Ярослав дістав із задньої кишені джинсів телефон і набрав номер. — Богдане? Так, здав… Неважливо, головне — здав. Послухай, позич тисячу гривень… Ні? А скільки є? І все?.. Гаразд, давай. Вечором вдома будеш? Забіжу. Ну ось, гроші є. Поїдеш? — знову запитав Ярослав, ховаючи телефон у кишеню.

— Ти серйозно? До осени всі квитки на поїзди давно розпродані, — скептично помітила Оксана.

— Можна їхати з пересадками, автостопом. Скажи краще, що злякалася, — усміхнувся Ярослав.

— Я не злякалася, — викликаюче відповіла Оксана. — Просто… мама не відпустить.

— Ти з глузду з’їхала? Надвохі з хлопцем? На південь? Знаєш, які дівчата туди їздять? Ні, про це й мови не може бути, — різко відповіла мати і для переконання похитала головою.

— Мам, я доросла. Не змушуй мене втікати по-тихому. — Голос Оксани затремтів, з очей ось-ось бризнуть сльози.

— Що ти кажеш? Втекти від рідної матері? І заради кого?

— Я кохаю його, мамо, — приглушеним голосом сказала Оксана, озвучивши останній, найнедоречніший аргумент.

— Доню, у тебе все попереду. Куди ти поспішаєш? Закінчите навчання, одружитесь, тоді й поїдете, — сказала мати, втомившись від марних умовлянь.

Оксана схлипнула.

— Відговорити тебе не вийде, я правильно зрозуміла? Не хочу, щоб ми розійшлися ворогами. Їдь, тільки пообіцяй: якщо будуть проблеми чи стане погано, зателефонуєш мені.

— Обіцяю, мамо, — Оксана підбігла до матері й обняла її. — Я піду збиратися? — Вона відсторонилася й ще вологими очима подивилася на матір, ніби перевіряючи, чи не жартує та. — Ми виїжджаємо завтра вранці.

— Як? Я думала, ти хоча б познайомиш нас…

— Він завтра зайде за мною, побачиш його. Він нормальний хлопець, — вже з дороги до своєї кімнати сказала Оксана.

Мати похитала головою й поплелася на кухню, роздирана сумнівами, страхом перед майбутніми проблемами, які неодмінно — інакше й бути не може — впадуть на її голову. І ще лаяла чоловіка, який кинув їх і не брав участі у житті доньки. Якби він був поруч, Оксана й подумати б не наважилася про поїздку з хлопцем на море. А з іншого боку — не силою ж її тримати. МожІ вони стояли там, на березі моря, де колись були щасливі, усвідомлюючи, що життя дало їм найкраще й найбільше болюче — шанс зустрітися знову, щоб назавжди простити.