З життя
Підзвук долі

Дзвінок
Марія пообідала, помила посуду та прилягла трохи відпочити. Чоловік поїхав на дачу до свого друга допомогти з ремонтом паркану. Повернеться лише завтра ввечері, у понеділок йому на роботу. Марія вже рік як на пенсії, а Олегу до неї ще два роки працювати.
Несподіваний дзвінок вирвав її з дрімоти. Вона не відразу зрозуміла, що це телефон.
— Так… — хрипким від сну голосом відповіла вона, навіть не глянувши на екран.
Хто ще міг їй дзвонити, окрім доньки та чоловіка? Олег не любив телефонувати, отже, донька. Та жила з чоловіком в іншому місті й незабаром мала народити.
— Маріє? Спала чи що? — почувся в трубці незнайомий жіночий голос.
— Хто це? — насторожено запитала Марія.
У трубці роздався демонстративно голосний зітхання.
— Не впізнала мене? Скільки ж ми з тобою не бачилися?
— Оленко?.. Як ти дізналася мій номер? — здивувалася Марія і чомусь зовсім не зраділа.
— Це так важливо? Зустріла кілька років тому твою матір, вона й дала.
Марія згадала — щось таке мама казала.
— Ти в місті? — Вона й сама розуміла, що задала дурне питання. Навіщо дзвонити, якщо не через бажання побачитися? — Чула, що ти в Німеччину поїхала, — додала вона.
У трубці роздався сміх, який одразу перейшов у стогін.
— Що з тобою? Ти де? — схвилювалася Марія.
— Я в лікарні. Саме тому й дзвоню. Ти можеш прийти до мене? Хочу щось сказати. Так, нічого не приноси, не треба.
— У лікарні? Захворіла? — спитала Марія, остаточно прокинувшись.
— Мені важко говорити. Адресу надішлю повідомленням.
— А в… — почала Марія, але в телефоні пролунали короткі гудки.
Незабаром прийшло повідомлення з назвою лікарні. «Боже мій, у Оленки онкологія!» — Марія розгублено перечитала текст.
Вона глянула на годинник — пів на шосту. Поки дістанеться до лікарні, відвідування вже закінчиться. Вона пішла на кухню, дістала з морозилки курку для бульйону. Оленка сказала, що нічого не треба, але як іти в лікарню з порожніми руками? Домашній бульйон — це не їжа, а ліки. Марія поклала курку розморожуватися в мийку, а сама сіла за стіл. Доньці двадцять вісім, отже, стільки ж років вони не бачилися з Оленкою.
З віком Марія звикла зустрічати всі новини, навіть хороші, з обережністю. Після дзвінка Оленки вона ніяк не могла позбутися тривоги. І Олега, як на зло, не було вдома. Може, це й на краще. Завтра зранку зварить бульйон, відвідає Оленку й усе дізнається. Але заснути не виходило.
Оленку з десяти років виховувала бабуся по батькові. Ласки вона не знала й часто засиджувалася в Марії, разом робили уроки. Баба гнала самогон і постачала його всім місцевим пиякам. Батьки, звичайно, теж пили. Дружини алкоголіків погрожували спалити бабусину схованку. Може, хтось справді доклав руку до пожежі, а може, як вважала міліція, батько заснув із запаленою цигаркою, але батьки Оленки не встигли вибратися з палаючого будинку. Бабуся кудись пішла, а Оленка, як завжди, була в Марії. Вони вціліли.
Після пожежі бабусю з онукою поселили в гуртожиток. На спільній кухні самогон варити заборонили. Бабуся одразу похмуріла, почала рахувати кожну копійку й дорікати внучці за кожен з’їджений шматок. Оленка годувалася в Марії.
Бабуся ненавиділа Оленчину матір, називала її відьмою, вважала, що та зачарувала її сина, і він через неї, прокляту, запив. Те, що в домі стояв даровий самогон, бабуся замовчувала. Мати Оленки була красунею. Рідкий чоловік, незалежно від віку, проходив повз, не помітивши її. Батько ревнував її шалено, навіть бив.
Оленка виросла й стала дуже схожа на матір — така ж висока, струнка, з густою кучерявою рудою косицею, чорними очима й пухкими губами. Веснянки по всьому обличчю зовсім не псували її, навпаки — додавали золотистого відтінку.
Відразу після школи Оленка втекла з дому з якимось заїжджим хлопцем. «Непутева, уся в матір», — казала бабуся, зітхаючи.
Маріїній матері дружба доньки з Оленкою не подобалася, хоча й шкодувала її. Коли та втекла з міста, навіть з полегшення зітхнула. Завжди боялася, що Оленка зіпсує Марію. Що їх пов’язувало? Сама Марія теж не знала, хоча з Оленкою було весело.
Марія закінчила технікум, почала працювати, познайомилася з Олегом і вийшла за нього заміж. Через рік у них народилася донька. Про Оленку вона чула лише плітки.
Маріїна мама працювала, не могла допомагати, а ввечері, коли Олег був удома, приходити соромилася. От і крутилася Марія сама, від втоми буквально впадала з ніг.
Єдине, про що вона мріяла тоді, — виспатися. Варто було під час годування доньки заплющити очі, як Марія провалювалася у сон. СтріпМарія пішла додому, обіймаючи в серці мить прощення і спокій, який подарував їй весняний вітер, що шепотів у кронах дерев про нове життя.
