Улюблена, неповторна

**25 січня, Київ**

Дрібний дощик бив по обличчю, заліплюючи очі. Оксана йшла, мріючи швидше опинитися вдома. В голові туман, думки розпливалися, як старе, поношене простирадло. Обходячи чержаю калюжу, вона ледве не підсковзнулася на розмоклій грязі біля тротуару. «Годі модничати. Вже не дівчинка. Треба переходити на взуття без підборів».

Ось, нарешті, дім. Оксана відкрила кодові двері під’їзду. У ніздрі вдарив сухий, запилений теплом повітря від радіатора, який із настанням весни працював на повну. Взимку б так. Ліфт повільно підняв її на п’ятий поверх. «Чи не захворіла? Зовсім немає сил», — подумала вона, притулившись до стінки кабіни.

У передпокої вона безсило впала на пуф, притулилася спиною до стіни й заплющила важкі повіки. «Усе. Вдома!» — видихнула й одразу провалилася у темряву без звуків і запахів.

— Мам, чого ти сидиш у темряві? Тобі погано?
Від голосу Данилка вона здригнулася, але очей не відкрила.

— Ні, сину. Просто втомилася, — ледве ворочаючи язиком, промовила Оксана.

Відчувала, що син стоїть і дивиться на неї. Вона з трудом розплющила очі, але Данила поруч не було, зате на кухні горів світло. Оксана скинула туфлі, пошевелила пальцями ніг, звільненими від тісного взуття, і підвелася. Її відразу затрясло, і вона гепнулася на шафу.

— Мам! — підбіг Даня, встигнувши вхопити її.

— Голова трохи закрутилася.

Він допоміг їй дійти до дивану в кімнаті. Оксана сіла, відкинулася на спинку й витягла ноги. «Як же добре!» Очі самі собою заплющилися… За мить вона здригнулася, вириваючись із свого забуття, відкрила очі й зустріла тривожний погляд сина.

— Мам, у тебе все гаразд?

Оксана кивнула й попросила гарячого чаю. Даня неохоче пішов на кухню.

А вона згадала, як на роботі прокинулася на підлозі кабінета. Не пам’ятала, як впала. Тоді теж списала все на втому. «Відчуваю себе старою, а мені всього тридцять дев’ять. Може, справді, хворію? Завтра піду до лікарні». Оксана зітхнула й пішла на кухню.

— Ти бліда. Голова болить? — Даня поставив перед нею чашку з паруючим чаєм.

Оксана насилу посміхнулася.

— Просто втомилася, така погода, дощ. — Вона зробила маленький ковток. — Ти вже їв?

— Так, мам. Мені потрібно уроки доробити.

— Іди, усе добре. — Оксана дрібними ковтками допивала чай.
Потім переодяглася у м’який, випраний халат і заглянула до кімнати сина. Данило сидів за столом, схилившись над книжкою. Серце охопила ніжність. Найрідніший, коханий, єдиний і вже такий дорослий.
Оксана примкнула двері.

— Лікарю, що зі мною? Може, вітаміни попити? — Наступного ранку Оксана сиділа в кабінеті лікаря.
Вона виспалася, але почувалася такою ж розбитою й втомленою.

— Подивимось. Ось направлення на аналізи та на МРТ. З результатами одразу до мене. І не затягуйте. У вас у родині були онкологія, інсульт?

— Так. У батька був рак, мама померла від інсульту. Тобто це може бути… У мене син-школяр. Крім мене в нього нікого немає. Я не можу померти! — Крик Оксани відскочив від стіни, повернувся до неї й застряг у горлі.

— Давайте не поспішати з висновками. До деяких хвороб є схильність, але ви ще така молода… Чекаю вас із результатами. А поки випишу лікарняний, спокійно пройдете обстеження, відпочивете.

— Мам, ти була в лікарні? Що сказав лікар? — Коли Даня прийшов із школи, Оксана вже була вдома й варила борщ.

— Нічого не сказав, послав на обстеження. Тож завтра не буди мене.

Оксана дивилася, як Даня їсть. «Вже дорослий. А раптом у мене знайдуть щось серйозне? Рак, наприклад? Краще не думати про це».

— Мам, усе гаразд? Ти знову зависла.

Оксана здригнулася.

— Ти весь час якась сповільнена, — сказав Даня.

— Задумалася.

Вночі не спалося. Як заснути, коли з голови не йдуть страшні думки? Оксана раптом згадала дитинство, батьків, як вони пішли один за одним, коли вона вчилася в інституті. Тоді ж вона зустріла Юрка. Він був поруч, підтримував її. Юрко жив у гуртожитку, приїхав із іншого міста. Вони майже одразу почали жити разом.

Коли Оксана завагітніла, Юрко зрадів, одразу запропонував одружитися. Вирішили обійтися без весілля. У Оксани не було батьків, а мати Юрка жила далеко. До неї вони потім навідались.

Звичайно, не обходилося без сварки. Нікому було допомогти їм, дати пораду. Оксана намагалася не скандалити, коли Юрко не поспішав додому після роботи. Але коли Данилкові виповнилося два роки, він раптом сказав, що кохає іншу, що йде, що не може так жити…

Як вона плакала, благала його залишитися, хапалася за його сВона тримала його руку, і в цю мить усі страхи здавалися дрібними, бо любов, як сонце, завжди знайде шлях через найгустіші хмари.