Кілька років тому, коли я навчався в університеті, моїми сусідами були троє хлопців мого віку.

Було це вже давно, коли я ще вчився в університеті. У сусідній квартирі жили троє хлопців, рівня мені за віком. З часом ми стали добрими друзями. Одного разу сестра одного з них з подругами вирішила пограти з дощечкою для спілкування з духами — так вони викликали дитину, яку, заради цієї історії, назвемо Андрійком.

Як розповідав хлопчик, він мав іти до неба, але, почувши їхній поклик, вирішив залишитися — йому це здалося цікавішим. Після того вони не раз намагалися переконати його рухатися далі, але він наполягав на своєму. Спершу ми лише слухали історії цих трьох дівчат про їх спілкування з Андрійком. Ніхто інший нічого не бачив і не чув, тому ми схилялися до думки, що це просто вигадки.

Однак у моїх друзів була дивна звичка. Кожного разу, коли хтось приходив у гості, вони благали Андрійка не лякати гостя. Обіцяли, що після його відходу вони обов’язково з ним пограються. Це було немов ритуал, який повторювався щоразу.

Якось удень, десь о четвертій чи п’ятій годині, ми вчетверто сиділи в кімнаті й розмовляли. Раптом з коридору покотилася м’ячик, повільно дійшовши до ніг одного з них. Я це побачив, але вдав, що не помітив. Думав, може, це просто вітер — так хотілося в це вірити. Той підібрав м’яча, усміхнувся і відправив його назад у коридор.

Минуло з п’ятнадцять хвилин, і м’ячик знову покотився до його ніг. Цього разу, однак, я навмисно дивився у той бік, щоб пересвідчитися, що нікого там немає…