Чотири роки тому ми з дівчиною навчалися разом.

Чотири роки тому ми з моєю дівчиною Наталкою Коваленко навчалися у Чернівцях. Одного вечора, десь о пів на одинадцяту, вирішили навідати її подругу Марічку, щоб разом повечеряти. Будинок подруги стояв за крок від квартири Наталки, тож ми пішли пішки.

Спочатку все було звичайно — ішли, балакали, не поспішали. На повороті треба було звернути ліворуч. Коли вже були поряд, Наталка раптом стиснула мою руку й шепотом спитала, чи бачу я те, що наближається вдалині. Я ледве кинув погляд і в півтьмі, за два квартали, побачив постать, яка йшла на нас. Висока, дуже масивна, наче хитаючись із боку на бік, зігнута.

Хоч і темно було, ми розгледіли, як швидко вона рухалася — наче намагалася нас наздогнати. Спочатку подумали, може, це місцевий бомж чи просто прохожий. Повернули за ріг, залишилося пройти кілька будинків. Але Наталка знову здригнулася й прошепотіла: «Воно за нами…».

Я різко озирнувся. Там, на тій самій розі, звідки ми щойно повернули, стояв він. Неможливо було повірити, що він встиг так швидко. Хвилина тому він був далеко! Жах обійняв нас обох, коли постать знову рушила вперед — швидко, наче з зусиллям, але безперервно наближаючись.

Ми кинулися втечею, добігли до хати Марічки, стукали у двері, аж до вереску. Нам одразу відчинили. Увійшли мовчки. Подруга злякалася, побачивши наші бліді обличчя. Її пес Барсік загавкав несамовито у бік вікна, немов щось там було.

Подруга подумала, що нас пограбували, поки ми не пояснили. Вона разом із батьками вийшла подивитися, але вулиця була пуста. Тієї ночі ми не наважилися повертатися — залишилися ночувати в них. Страх не відпускав.

Досі не знаємо, що це було. Але в один голос кажемо: це не було людиною. Іноді місто ховає таємниці, які краще не розгадувати.