Непорозуміння друзів

Оля закрила файл і відправила його собі на робочу пошту. В понеділок у офісі відкриє, роздрукує, поставить печатку і здасть звіт. Усе! Вільна!

Вона працювала бухгалтеркою у невеликій київській фірмі. Навантаження велике, але зарплата гарна, та й офіс у двох кроках від дому — не треба марнувати час на дорогу, тиснучись у громадському транспорті в години пік. Пройдеться пішки, повдихає свіжого повітря.

У бухгалтерії лише жінки. Тісно ні з ким Оля не спілкувалась. У всіх вже родини, діти, а вона самотня. Якщо хтось просив допомогти, взяти на себе чиюсь роботу, не відмовляла, сиділа над документами у вечорах та вихідні, як і зараз.

У суботу прокинулась рано і одразу сіла за ноутбук, ще раз перевірила цифри й відправила файл. Тепер можна привести себе до ладу, поснідати, а потім… Вирішити, що робити далі, Олі завадив дзвінок.

«Олю, привіт!» — почула вона жіночий голос, веселий і знайомий.

«Привіт», — обережно відповіла Оля. «Хто це?»

«Та ну ж бо ти! Це ж я, Марійка!»

«Марійка?» — перепитала Оля з недовірою. «Ти у Києві?»

«Ще ні, тільки під’їжджаю», — засміялась та.

Оля не знала, що відповісти. Остання, кого вона очікувала почути — це шкільна подруга, яка зрадила їй п’ятнадцять років тому. Тепер шкодувала, що не змінила номер.

«Олю, у мене в Києві, окрім тебе, нікого нема», — перервала мовчання Марійка. «Ти зустрінеш мене? Будь ласка. Я давно розлучилась з Василем. Вирішила почати нове життя». Голос звучав тихо, ніби винен.

Олі не хотілося бачити колишню подругу. Але стільки років пройшло, все давно забуто. Та й новин з рідного міста було цікаво послухати. Гаразд. Зустріне, проведе, і все.

«О котрій потяг?» — спитала вона без ентузіазму.

«За двадцять хвилин. Ти приїдеш?» — голос знову оживився.

«Мені година їхати — спочатку автобусом, потім метро. Чекатимеш? Тоді сиди у головному залі, нікуди не йди». Оля сама собі не вірила, що збирається їхати.

«Чекатиму», — пообіцяла Марійка.

Оля зітхнула, глянула на холодний чайник, вмилась, швидко підмалювалася, вдяглася й вийшла. Вона знімала маленьку однушку в одному з київських районів. Самотій — якраз, та й дешево.

У головному залі вокзалу Оля розгубилась. Як вона знайде Марійку серед натовпу? Востаннє бачила її років п’ятнадцять тому — чи впізнає?

«Олю!» — почулось збоку.

Від кіосків до неї кинулась Марійка — знайома, але змінилась: потовстіла, освітлила волосся, яскравий макіяж додавав років. Оля миттєво її впізнала.

Марійка обняла її міцно.

«Нарешті. А то я вже ледве стою». Вона взяла Олю під руку й потягнула до кіоску, де стояв її валізка й об’ємна сумка.

«Не можна так кидати речі», — сказала Оля, щоб щось сказати.

«Ніхто не вкрав. Гроші й документи при мені». Марійка кивнула на свою грудь.

Оля похитала головою. Ніхто на них не дивився.

Марійка поставила сумку на валізку й подивилась на подругу.

«Тобі куди треба?» — зітхнула Оля.

«Ти ще ображаєшся? Хотіла попросити… Можу в тебе пожити кілька днів, поки не зніму житло?»

«Яка зухвалість! Відбила хлопця, а тепер хоче жити у мене», — подумала Оля.

«Підемо», — сказала вона й рушила до виходу.

Марійка щось базікала, але Оля не слухала, імітуючи, що уважно дивиться під ноги. Подруга теж замовкла, ледве встигаючи за нею.

«Думала, ти в центрі живеш. Навіть не схоже на Київ», — розчаровано промовила Марійка, коли вони зайшли у скромну квартиру. «Не хвилюйся, я швидко знайду житло. Ти ж одна тут? А чоловічі капці у передпокої є».

«Заметила. Треба було прибрати», — подумала Оля, але сказала: «Живу сама, це для гостей».

Марійка впала на диван, витягнувши ноги.

«Я у Києві! Навіть не віриться».

Оля нагріла чай, дістала хліб і ковбасу, нарізала бутербродів.

«Є вино? Вип’ємо за зустріч», — запропонувала Марійка.

Оля дістала наполовину порожню пляшку, поставила дві чашки.

Марійка пила, не помічаючи, що Оля лише чіплялась губами, і розповідала. З Василем розлучились одразу після весілля. Здавався хорошим, але характер жахливий. Другий чоловік був старший, але вона його не любила — вийшла за гроші. Зрадила йому з водієм — і той вигнав її з соромом. Справи затяглись, але гроші в неї були. Вирішила поїхати до Києва — почати все з нуля.

«Молодець, що втекла відразу після школи. У нашому місті нудьга…»

Їхати до Києва було не обов’язково. З Василем вони дружили з дев’ятого класу. Після випускного Марійка напоїла його, переспала, а потім збрехала, що вагітна. Василь одружився. Правда відкрилась пізніше — і воОля глянула у вікно на весняне снігопадіння, зрозуміла, що найкращі рішення приходять із часом, і тихо посміхнулась, бо знала — тепер у неї справжня ті, хто вартий довіри.