Інший герой…

Ось адаптована історія в українському культурному контексті:

Олег відчув, як Марійка торкнулася його руки.
“Що?” – він розплющив очі. – “Почалося?”
Вона таємничо посміхається і дивиться на ліжко поруч.
Олег обертає голову й бачить клуночок. Він чіпає його, але ковдра прогинається – клунок пустий…
“Олеже!” – десь здалеку гукає тривожний голос Марійки.

Він розкриває очі й бачить її напружене обличчя, ніби вона щось прислухається. Він похитує головою, намагаючись струсити останки сну.

“Що? Вже? А ще ж два тижні…”

“Не знаю, живіт болить”, – каже Марійка.

“Так…” – Олег піднімається на ліктях. – “Треба викликати швидку”. Він озирається на ліжко – ніякого клуночка нема, і він з полегшення видихає, проганяючи видіння.

“Давай почекаємо. Я не впевнена, що це перейми. Просто живіть потягнуло. Мені казали, що швидку викликають, коли перерви між переймами будуть десять хвилин”. Марійка дивиться на чоловіка з надією.

“А поки швидка приїде, ти вже народиш. Де мій телефон?” – Олег тягнеться до джинсів на спинці стільця. З кишені випадає телефон, але падіння глушить пухнастий килим.

Олег остаточно прокидається, піднімає телефон, одягає джинси. А за спиною Марійка стоїть, обхопивши живіт.

“Що? Перейми?” – Він перекидається через ліжко, сідає поряд і починає кулаками масувати їй поясницю, як вчили на курсах.

“Дихай глибоко”, – каже він і сам починає шумно вдихати носом, видихаючи ротом.
Марійка повторює.

“Пройшло”, – вимушено посміхається вона.

“Я викликаю швидку”. – Олег схопився. – “Ні. Одягайся, я сам відвезу тебе до пологового. Швидше буде”.

Сумка з речами вже давно зібрана в кутку спальні.

“Документи у тумбочці”, – каже Марійка, натягаючи просторе плаття.

Олег бере папери, бачить на дні зарядку, кидає її в сумку.

“А паспорт?”

“У шафі”, – відповідає вона з-під тканини.

Олег мчить у вітальню, шукає паспорт, лається, що вона не склала все разом. “Де твій телефон?!” – кричить він.

“Ось, на тумбочці”, – спокійно відповідає Марійка.

“Марійко, ну я ж казав – тримай все поруч!..” – бурмоче він, повертаючись. – “А розческа? Зубна щітка?..”

Вона винно посміхається, але посмішка перекривиться від нового спазму.

“Зараз”. – Він кидає сумку й знову масажує їй спину.
Роздратування піднімається зсередини. Погляд падає на годинник – пів на шосту ранку.

Марійка розслабляється, але за кілька хвилин біль повертається.

“Пішли, може, встигнемо спуститися до наступної перейми”.

Вона копиляє до дверей, підтримуючи живіт. Олег взуває її в широкі черевики – модні туфлі відставлені, ноги в них тепер не лізуть. Допомагає одягнути пальто, сам натягує кеди на босі ноги – шкарпетки десь загубилися…

“Поїхали?” – Він підводить її з крісла, і вони виходять.

У ліфті Марійка знову стоїть, схопившись за стіну. Олег співчуває, але дратується від її повільності. Так вони до пологового не дійдуть.

“Трохи ще, у машині буде легше”, – говорить він, тягнучи її до авто.

Місто тільки прокидається. Тут і там займаються вогні у вікнах. За ніч нападало снігу – виїзд із двору ускладнений.

“Чому, коли планують дитину, ніхто не думає про пору року?.. Влітку було б простіше – нема снігу, світає рано… Наступного разу врахую”, – думки перериває новий стогін Марійки.

Дорога пуста – Олег давить на газ.

“Потерпи, трохи ще… Дихай…”

Він відчуває, як його м’язи напружуються щоразу, коли вона сколюється від болю. Але це зовсім не те, що відчуває вона.

Ось і пологовий. Олег допомагає їй вилізти з авто, тягне до дверей з вивіскою “Приймальне відділення”. У середині – нікого.

“Гей, є хтось?! Ми пологаємо!” – його голос гупає у порожнечі.

З’являється акушерка у білому.

“Спокійно, тату. Який інтервал між переймами?” – питає вона у Марійки.

“Частіші стали, поки їхали”, – відповідає за неї Олег.

“Тапочки є? Перезуйте дружину. Документи дайте”.

Він виконує все, відчуваючи, ніби рухається у сповільненому знімку. Марійка важко дихає, прикусивши губу.

“Ідіть додому. Запишіть номер, куди дзвонити”. – Акушерка показує на оголошення на стіні.

Олег відводить погляд і бачить Марійку біля протилежних дверей. У її очах – жах. Серце стискається. Він кидається до неї, але акушерка перегороджує дорогу.

“Вам туди не можна!”

Як же він її кохав зараз! Треба щось сказати, підбадьорити…

“Я люблю тебе!” – кричить Олег.

Вона намагається усміхнутись, але нова перейма перекривлює обличчя…

Він відносить її речі до авто, сідає за кермо. Додому повертається вже пора на роботу. Яка робота? Олег дзвонить начальнику.

“Зрозуміло. Сам двічі з глузду з’їжджав, покТа коли вони вдома взяли на руки свого здорового синочка Олежка, усі страхи розвіялися, як зимовий сніг під теплим весняним сонцем.