Не прикидайся наївною: де перстень, що його приховала мати? Ти його взяла? Говори!

— Не вдавайся в дурниці! Де мати сховала перстень? Чи це ти його взяла? Говори! — Павло болісно стиснув плечі Олени.

Олена завжди вважала себе некрасивою. Коли бабуся вперше побачила онуку в пологовому будинку, запитала дочку, як вирішила назвати дитину.

— Оленочкою, — ніжно промовила мати.

— Оленки бувають гарненькі, а твоя донечка, вибачай, не буде красунею. Назви Єлисаветою. Так звали твою бабусю, — зітхнула стара жінка.

У дитячому садочку всі дівчатка були милі, з великими очима, пухкими щічками й губками-бантиками, облямованими білявими кучерями. Олена ж була невиразною, з прямими, немов мишачого кольору, волоссям, яке електризувалося від одягу й стояло дибки.

— Намучається бідолага з такою вродою. Заміж навряд чи вийде. Казала ж тобі — треба з розумом чоловіка вибирати. А ти? — воркотала бабуся, заплітаючи рідке волосся Олени у тоненькі кіски, на які ледве трималися стрічки.

— Мамо, годі! З віком виправиться, — відповідала мати.

До дванадцяти років Олена не стала кращою. Висока, з куцим волоссям, вона виглядала незграбною. Хлопці дражнили її «вежею». Вона замкнулася, не дружила ні з ким, сиділа вдома й читала книги.

У десятому класі вона не пішла на новорічний вечір. Сукня, куплена влітку, виявилася замалою.

— Чому вдома? — запитала мати, повернувшись з роботи.

— Навіщо ти мене народила? Щоб я мучилася все життя? Хлопці «вежею» кличуть, на танці не запрошують. Я потвора! — викрикнула Олена в істериці.

— Доню, і в гарненьких не завжди життя складається вдало. Що робити, якщо так природа розташувала? Краса — не головне, — намагалася заспокоїти її мати.

— А що головне? Гроші? За гроші все можна купити, навіть вроду. Тільки грошей у нас теж нема. Я не вийду заміж і народжувати не буду. Не хочу, щоб моя донька теж була потворою й страждала, як я, — злилася Олена.

— У любові спочатку зваблюють зовнішністю, а потім цінують душу, — сумно сказала мати.

— А в мене поганий характер, сама ж казала. Як може бути добрим характер, якщо ти нікому не подобаєшся? Від мене, як від прокаженої, усі тікають… — У очах Олени стояли сльози. — Чому ти не вибрала на роль батька когось красивішого?

Після школи Олена легко могла б вступити до інституту, але подала документи до медичного училища. Коли ще маленькою лежала в лікарні з запаленням легенів, всі медсестри здавалися їй прекрасними янголами у білих халатах. І волосся не видно під шапочками. Вчитися менше, та й хлопців мало — ніхто не буде дражнити.

Училище Олена закінчила з червоним дипломом. Пацієнти її любили. Уколи робила спритні, не поспішала йти з палат, слухала скарги на хвороби й байдужих дітей. У терапевтичному відділенні лежали переважно люди похилого віку.

Але й молоді іноді потрапляли до стаціонару. Один із пацієнтів, тридцятирічний Богдан, постійно крутився біля медсестринського посту, виявляв Олені увагу. Одного разу він поцілував її в процедурній, запросив у кіно після виписки. Але час минав, а Богдан не дзвонив і не з’являвся. Олена зібралася зайти до нього додому.

— Наївна дурнушка. Він одружений, — похитала головою старша медсестра.

— Ви це з заздрощів говорите, — образилася Олена.

— Подивись сама, у картці написано, що одружений, і вказано номер дружини.

— Але вона ж ні разу не приходила до нього, — помітила Олена.

— Ось тому й крутився біля тебе. Ти йому яблука й мандарини приносила, їжу з дому. Дружина з двома дітьми сидить. Молодшого лише місяць тому народила, не з ким залишити.

— Про дітей теж у картці написано? — запитала Олена, вже ледь не плачучи.

— Він мешкає у сусідньому зі мною будинку. Я добре знаю його дружину. Якби відчула, що між вами щось серйозне — давно б сказала. А так… Мабуть, мене побоявся. Ти з такими обережно. Ну-ну, не плач. Буде і тобі щастя. Не омине. Чоловіки медсестер люблять. Ми й піклуватися вміємо, й пожаліти, й укол зробити, якщо треба. — Старша медсестра по-материнськи обняла Олену.

У відділенні лежала літня інтелігентна жінка. До неї ніхто не приходив. На тумбочці не було пакетів з яскравими фруктами, не стояла банка з рубіновим морсом, приготованим турботливою рукою рідних.

— Вас ніхто не відвідує. Чому? — одного разу запитала Олена.

— Чоловік помер десять років тому, а син далеко мешкає. У нього сім’я й робота, нащо турбувати з дрібниць. Як-небудь сама, — відповіла Людмила Петрівна.

— Але що може бути важливішим за здоров’я матері? Вас скоро випишуть, у вас тиск — як ви житимете самі?

— Якось, Оленко, — усміхнулася Людмила Петрівна.

— Давайте я буду до вас приходити й допомагати? Мені не важко. Я й укол зроблю, і тиск перевірю. Я цілком вільна.

— Ніяк незручно, — завагалася Людмила Петрівна.

— Ми ще поговоримо, аЛікувальниця витерла сльози й пішла на черговий обхід, де пацієнти вже чекали на її добрі руки й тепле слово.