Connect with us

З життя

Другий шанс

Published

on

**Другий шанс**

На душі в Насті було сумно, як завжди після кладовища. У автобусі разом із нею їхало ще декілька людей. Усі в своїх думках.

Автобус звернув із окружної дороги в місто. За вікном потяглися одно- та двоповерхівки околиці. Скоро й вони зникнуть, а на їхньому місці зростуть нові мікрорайони з широкими вулицями та багатоповерхівками.

Настя, піддавшись пориву, вийшла на найближчій зупинці. Раптом, коли приїде наступного разу, цей район, де вона виросла, стане минулим? Вона йшла вулицею з пошарпаними низенькими будиночками й тривожно думала — чи знайде свій дім, де минули найщасливіші роки її життя.

У більшості вікон вибиті шибки, двері під’їздів роззявлені, ніби від німого крику. Жителів давно виселили в нові квартири. Пусто, лише машини та автобуси проїжджають повз. Ось і її дім. Настя зраділа йому, як старому другу.

Без мешканців дім здавався мертвим. Збереглася лавка біля під’їзду, почорніла від часу. А через два будинки вже визирає стріла крана. Ось-ось знесуть і цей.

Настя заплющила очі й ніби побачила маму у вікні другого поверху, яка виглядала її серед дівчаток, що грали у «класики» у дворі. З відкритих вікон лунає дзвін посуду, пахне смаженою цибулею. У чиїйсь квартирі бубнить телевізор. А з вікна тітки Галки доноситься її верескливий голос — лає свого п’яного чоловіка.

«Настю, обідати!» — донесся з далекого минулого мамин голос.
Настя здригнулася й розплющила очі. Ні мами, нікого — лише вікна бездушно дивляться на неї порожніми проваллями.

Але Настя вже не може зупинитись і згадує, згадує…

***

— Настю, обідати! — гукає у вікно мама.

І вона біжить по пошарпаних сходах на другий поверх, залітає в квартиру, а ще в передпокої чує: «Мий руки і за стіл!» А тато сидить між столом і холодильником, читає газету в очікуванні, поки всі сядуть…

Настя так яскраво згадала це, що навіть відчула запах кислих щів. З очей покотилися сльози, лоскочучи шкіру. Вона провела кінчиками пальців під очима, зітхнула.

А ось вона з портфелем іде до школи. Не встигла відійти на кілька кроків, як ззаду почувся тупіт ніг Юрка.

— Настю, почекай! — гукає він.
Наздогнав, пішов поруч.

— Дай алгебру списати?

— А чого ввечері не зайшов? — поцікавилась Настя.

— Твоя мама так підозріло на мене дивиться, ніби боїться, що я щось украду.

— Вигадуєш. — Настя ледве повернула голову й глянула на Юрковий профіль.
Як же він змінився за літо! Витягнувся. Темне волосся вигоріло на сонці, а смаглява шкіра стала ще темнішою. Із коміра сорочки визирає тонка шия, на якій збоку помітно биється жилка. Їй здається, що вона її бачить. Ні, звичайно, не бачить. Просто колись помітила й запам’ятала.

Коли він став таким? Настя впізнавала й не впізнавала свого друга дитинства, сусіда Юрка, який жив у тому ж під’їзді на першому поверсі. Побачив її у вікно й вибіг слідом.

Юрко відчув її погляд, теж подивився. Настя не встигла відвести очі. Погляд його чайного кольору обпік, а щоки й вуха залила гаряча краса. Серце забилося часто й нерівно.

Батьки обоих працювали на заводі, звідки й дістали квартири в цьому старовинному районі. Мама Юрка теж була бухгалтеркою на заводі, а мама Насті — медсестрою у лікарні. Завод і досі тут, неподалік, димить товстими трубами.

— Ти куди збираєшся вступати? — раптом запитала Настя.

— У політех. Після інституту піду на завод інженером, а потім стану директором і все тут зміню.

— Що, серйозно? — здивувалась Настя. — Ніколи не чула, щоб хтось мріяв стати директором заводу.

— Не віриш? Ех, побачиш! — упевнено сказав Юрко.

— Інженер — зрозуміло, а нащо тобі завод? Його ж от-от закриють. Верстати старі, цехи розвалюються. Легше новий збудувати, — безтурботно зауважила Настя.

— Багато ти розумієш. Його ніколи не закриють. Він один із перших у країні. Міська пам’ятка. Без нього тисячі людей опиняться на вулиці, — серйозно сказав Юрко. — А ти?

— А я вступлю до університету, тільки не тут, а у Києві. Буду перекладачем, побачу світ. Хоча лікарем теж непогано стати, психотерапевтом. Ще не вирішила, є цілий рік, — з легким визиванням сказала Настя.

У останню неділю вересня їхній клас поїхав до однокласника на дачу святкувати його день народження. Дача недалеко від міста, на березі Дніпра. Під ногами шелестіло золоте листя, низьке сонце, пробиваючись крізь дерева, сліпило у вічі.

Батьки з дівчатками накривали стіл прямо в саду, а хлопці грали у волейбол. Після обіду всі розійшлися лісом. Там вперше Юрко поцілував Настю.

Який це був рік! Обоє раптом подорослішали, шаленіли від кохання, до втоми обА коли він обійняв її, Настя зрозуміла: іноді життя дає другий шанс саме там, де все почалося.

Click to comment

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

три × 2 =

Також цікаво:

З життя26 хвилин ago

Тайна, що їх єднає

Ось, слухай, я адаптував історію під український колорит. — Оленко, це хто з тобою на фото? Якийсь хлопець у шкіряній...

З життя29 хвилин ago

Незалежний голос: таємниця зниклого брата

**Брат, про якого мовчали** — Оленко, це хто з тобою на фото? Якийсь парубок у шкірянці! — Віктор Коваль ткнув...

З життя2 години ago

Кінець любові, початок успіху

**Захід стосунків, схід кар’єри** Тиша у двійку вбила наше кохання, але розбудила мою душу. — Я йду, Іване. І не...

З життя2 години ago

Кінець любові, початок успіху

Захід кохання, світанок кар’єри Тиша удвох — Я йду, Богдане. І не намагайся мене зупинити, — Олеся стиснула в руці...

З життя3 години ago

Занадто велика турбота

Українська адаптація: Слишком багато турботи Марічка прокинулася від запаху смаженого часнику та дивного дзюрчання. У кімнаті було темно, але за...

З життя3 години ago

Переповнена турботами

**Занадто багато турбот** Соня прокинулася від запаху смаженої цибулі та дивного лускоту. У кімнаті було темно, але за стінкою брязкали...

З життя4 години ago

Спочатку кава, потім ти

— Олесю, уяви, я придумав! — Тарас увірвався на кухню з очами одержимого. — Стартап. Бомбова ідея. Унікальна! Платформа для...

З життя5 години ago

Сюрприз від секретаря

**Щоденниковий запис** — Оксано, нагадай, де моя кава? — голос Гліба Анатолійовича, її начальника, пролунав роздратовано. — На верхній полиці,...