Запроси на танець

Потанцюй зі мною

Роману дуже подобалася Соломія. Гарна струнка блондинка з каріми очима. Він одразу помітив її, як тільки вона влаштувалася на роботу в їхній офіс.

Жіноча частина колективу поставилася до неї насторожено й поділилася на два табори. Одні стверджували, що в неї пофарбоване волосся — не буває каріх очей при світлому волоссі. Інші запевняли, що колір очей — це кольорові лінзи. Час минав, а волосся не темнішало. Іноді Соломія надягала окуляри під час роботи. Навіщо окуляри, якщо в неї лінзи?

Ловелас Богдан теж звернув увагу на Соломію, але, на відміну від сором’язливого Романа, одразу почав за нею доглядати. То запрошував у кафе в обідню перерву, то приносив каву в кабінет. А коли запропонував підвезти її на авто, серце Романа мало не розкололося від ревнощів.

Де Романові змагатися з Богданом? Той справжній гарнюн, у якого завжди повно дівчат. Вмів сказати комплімент так, що дівчата мліли від щастя. Знав купу жартів і вмів їх розказувати. Правда, отримавши перемогу, Богдан швидко втрачав інтерес і переключався на інших. Цього разу він обхажував Соломію, залишивши без уваги Марічку, яка ридала в туалеті й замислювала помсту.

Роман же був великим, повним, червонощоким ледарем, носив квадратні окуляри у роговій оправі та мішкуватий одяг. І прізвище у нього було відповідне — Глушко. Такий самий сором’язливий, з наївним поглядом, як його тезка зі всесвітньо відомого роману. Але зате Роман розумівся на комп’ютерах. Міг виправити будь-яку проблему, ну або майже будь-яку. За це його цінували всі.

— Романе, допоможи!..
— У мене комп’ютер завис…
— Ромку, допоможи змонтувати відео…

Роман сідав за комп’ютер, його пальці швидко бігали клавіатурою, і незабаром усе було виправлено, презентація готова, відео змонтовано.

— Романе, дуже дякую, — говорила Оксана чи Наталка, чмокаючи його в щоку, від чого він червонів і ніявся.

— Глушко, ти геній! Я б цілий вечір колупався, а ти за півгодини впорався. З мене коньяк, — обіцяв хтось із чоловіків та, звичайно, забував.

Роман не пив. Тому йому більше подобалися подяки від дівчат.

Насправді його звали Ростиславом, але завдяки чийось легкій руці до нього прилипло ім’я Роман. Він сердився, казав, що його звуть Ростислав, але марно.

— Та годі, не ображайся, нормальне ім’я. Тобі личить, — говорив Богдан, ляскаючи Романа по плечу.

І Ростислав не розумів, чи то комплімент, чи Богдан жартує з нього.

Він не був багатим спадкоємцем, як знаменитий літературний герой. Мати виховувала його сама. Коли Роман виріс і запитав про батька, брехати мати не стала, сказала як є. Що народила його для себе на фінішній прямій своєї короткої молодості. Була вона маленька, худа й негарна.

Якось одна із співробітниць запросила Надію в гості. Там вона й познайомилася з молодим хлопцем. Усі жінки були заміжні, крім Надії. Довелося йому провести її додому. Надія не згубилася й запросила його на чашку кави. А далі… Надія нікому не казала, від кого завагітніла. Хлопець був майже вдвічі молодший — навіщо йому життя псувати? Коли народився хлопчик, назвала Ростиславом, на честь свого батька.

Роман ріс спокійним і кмітливим хлопчиною, не завдаючи клопоту. Ще в школі захопився комп’ютерами. Але не проводив час у іграх, як інші хлопці, а намагався розібратися у всьому. Швидко зрозумів, що можна навіть заробляти. Ось тільки комп’ютер потрібен кращий. І Надія взяла кредит, купила коханому синові дорогий процесор, великий монітор. Що не зробиш для єдиної дитини?

Після школи Роман вступив до університету на факультет інформаційних технологій. Швидко почав заробляти, і не копійки, як раніше, а цілком пристойні гроші. Мати пишалася ним і обожнювала. Не п’є, не блукає по клубах, не бере участь у бійках, сидить вдома й працює.

Коли Роман почав добре заробляти, Надія пішла на пенсію й присвятила себе турботі про сина. Готувала багато й смачно, пекла пироги. Роман їв і набирав вагу. Зі спортом він не дружив, сидів цілими днями перед монітором — от і став таким некомунікабельним.

Як і будь-яка мати, Надія мріяла про добру дружину для сина, про онуків. Намагалася знайомити його з доньками подруг і знайомих. Але Романа дівчата не цікавили. Соломія стала першою, на кого він звернув увагу. Яка там увага — він втратив сон і апетит. Звантажив із її сторінок у соцмережах фотографії й годинами милувався нею. А вона його не помічала. Зовсім.

Якось прийшов Роман на роботу раніше й вивів із ладу комп’ютер Соломії. А куди ж без нього? Уся робота зупинилася, а тут начальство вимагає звіт.

— Допоможи! — прибігла до нього Соломія.

Він з важливим виглядом довго возився,— тихо промовив Соломія, коли вони зустрілися біля танцювального залу, і в цю мить Роман зрозумів, що серце його нарешті знайшло свій справжній дім.