Записки щоденного життя

Після смерті батька Оля з чоловіком вирішили продати будинок у селі. Оля чекала дитину, а грошей на більшу квартиру не вистачало.

Стояв теплий вересень. Оля оглядала село й не впізнавала його. За рік повиростали високі паркани, а на місці старих халуп з’явилися нові будинки з яскравими дахами. Лише їхній дім лишився таким, як був.

Тарас зупинив “Рено” перед ганком. Оля вийшла з машини й потягнулась. Тихо так, а від чистого повітря навіть голова закрутилася. Вона відчинила двері й увійшла всередину. Будинок тепер здавався їй меншим, ніж у пам’яті.

Цілий рік тут ніхто не жив. Після смерті мами батько навідувався один. Ділянка велика, але він нічого не саджав — ходив у ліс, на риболовлю. Навіть минулого року, коли вже серйозно хворів, рвався сюди. Казав, що тут легше дихати, що повітря лікує.

На початку травня вони привезли його сюди. Тільки в будинку Оля зрозуміла, як сильно батько здає. Він не зміг би жити тут один. Тож вона умовила його повернутися з ними до міста. За місяць він зляг, а наприкінці вересня помер.

Вони з Тарасом — містяни, не будуть часто їздити сюди. Далеко, та й відпочивати звикли на морі. А без догляду будинок почне руйнуватися. Він уже виглядає занедбаним. Ось і вирішили продати, поки ще міцний. Якщо з віком занудить сільська тиша — куплять хатину ближче до Києва.

В Оліні очі набігли сльози від сплеску спогадів. Дім дістався у спадок від діда з бабою. Спочатку померла мама, потім — один за одним — бабуся й дідусь, а минулого року — тато.

Оля зупинилася перед портретом молодої дівчини на стіні. Тарас заніс сумку з речами, підійшов і обняв її ззаду.

— А я не бачив у тебе такої фотки. Скільки тобі тут? — спитав він.

— Це ж не я, а мама. Їй, мабуть, шістнадцять чи сімнадцять, ще в школі вчилася.

— Ти дуже на неї схожа. Я подумав, що це ти, — Тарас зазирнув їй у лице. — Давай відро, схожу за водою, а ти вкип’ятиш чайник.

Оля всхлипнула й пішла на кухню. Повернулася з оцинкованим відром.

— Воно перевернуте стояло. Але сполосни. Колонка через два будинки, — сказала вона, подаючи відро чоловікові.

— Та я пам’ятаю, — Тарас вийшов із хати, скриплячи порожнім відром.

Оля повернулася на кухню, ввімкнула плитку, але та не запалала. «Пробки викручені», — згадала вона. Вони лежали на полиці під лічильником у кімнаті. Вона вкрутила їх, торкнулася долонею — металевий диск грівся.

Оля озирнулася. Нічого вона не візьме звідси, хіба що мамину фотографію. Треба зайти до сусідів — може, комусь речі знадобляться.

Після чаю Оля зайшла до сусідки. Їхні хати не розділяв високий паркан.

— Продаватимете? — спитала сусідка, тітка Надя.

— Так, — кивнула Оля.

— Зайду, подивлюсь. Хоч у мене й свого добра вистачає. Сказати іншим?

— Звісно, — зраділа Оля.

Вона повернулася додому. Тарас вибирав, що можна спалити. Все одно піч треба розпалити — у хаті сиро. Тарас взявся за грубку, а Оля лізла на горище, драбина прогиналася під її вагою.

— Може, краще я? — спитав чоловік, відірвавшись від паперів на столі.

— Ні, я сама.

Раніше Оля боялася лізти на горище. Вночі чулися чиїсь кроки над головою. Тато казав, що то кішки бігають або хата скрипить, остигаючи після спеки. Але Оля все одно вкривалася ковдрою з головою й так засинала.

Сонце пробивалося на горище крізь маленьке квадратне віконце. Пилкові частинки танцювали в промені, немов живі.

— І нічого тут страшного немає, — голосно сказала Оля.

Від її голосу тіні в кутах зійшлися. Вона обережно обходила великі павутиння, що звисали з даху, переплетені між мотузками, на яких бабуся сушила білизну в дощ. Оля відкрила одну з коробок. Там лежали ялинкові іграшки. «Оце так, — здивувалася вона, — бабуся з дідусем ставили ялинку». Вона ніколи не була тут взимку.

В іншій коробці лежали іграшки. Оля їх зовсім не пам’ятала. В кутку стояла прялка. Нічого тут не знадобиться. Оля підійшла до краю лазу, озирнулася. Погляд зачепився за край книжки чи зошита, що стирчав із-за дошки під самим дахом.

Вона повернулася, потягла за край і витягла зошит у клітинку. Жовті, склеєні від вологості листи. Оля побачила записи з датами. Зрозуміла — це щоденник. Мамин щоденник.

Негарно читати чужі щоденники. Мами вже немає стільки років, а її думки, записані на пожовклих аркушах, лишилися. А з іншого боку — навіщо пишуть щоденники? Щоб колись їх хтось прочитав. Чому ж мама сховала його під дахом?

Оля сіла на перевернуте старе відро й вирішила перегорнути зошит, глянути краєм ока, про що мріяла мама. Деякі записи були довгі, детальні, але частіше — у кілька рядків.

Оля відкВона перегорнула сторінку — і раптом почула, як Тарас гучно крикнув знизу: “Олю, швидше сюди, знайшов твою мамину фотографію!” — і в цю мить щось всередині неї злегка розпрямилось, наче давній вузол розв’язався сам собою.