Два брата: Як доля все розставила на свої місця

Два брати, або Як життя розставило все на свої місця

Юрко поки був маленьким, не замислювався, що в нього немає тата. Вистачало маминої любові. Але у середніх класах хлопці почали змагатися, у кого з батьків крутіша машина, чий телефон дорожчий. Юрко мовчав. Чим міг похвалитися? У них з мамою не було авто, а телефон у нього був звичайний. Мама працювала лікарем у поліклініці, крутих знайомих теж не було — лише дідусі та бабусі.

Одного разу після школи Юрко запитав маму про батька.

— Ти його не пам’ятаєш? Коли тобі було три роки, у нього з’явилася інша. Я не змогла пробачити зраду. Отже, ми розлучилися, і він пішов до неї. Спочатку приходив, приносив тобі подарунки, правда, недорогі. Потім у них народилася дитина… — мама зітхнула.

Очі в неї стали сумними, і Юрко вирішив більше не розпитувати. Навіщо? Якщо він йому не потрібен, то й такий тато Юркові теж не потрібен. Зате в нього була найкраща мама — молода й гарна. Її всі знали, на вулиці віталися. Мамою Юрко пишався.

А потім у мами з’явився чоловік. Вона часто кудись виходила ввечері або у вихідні: то на день народження до подруги, то в гості, то «важкі пацієнти вимагали уваги». Так вона казала. Але Юрко вже не маленький — все розумів. До хворих не ходять у гарній сукні й з парфумами. Поверталася мама додому з квітами, чомусь усміхалася, а очі сяяли щастям.

Одного разу, збираючись на побачення, мама прифарбовувалася перед дзеркалом і наспівувала.

— Мамо, ти на побачення? У тебе є хтось? — запитав Юрко.

Зайнята зненацька, мама завмерла перед дзеркалом. Потім повернулася до сина. Юрко помітив, як у неї палають щоки й винувато блищать очі.

— Не знаю, як тобі пояснити… Ти завжди будеш для мене найважливішим. Але…

— Не треба нічого пояснювати. Я дорослий, все розумію. У вас серйозно? Виходитимеш за нього?

— Не знаю. Я ще не вирішила. А ти проти? — прямо запитала мама.

— Ні, але… Я звик, що ми живемо вдвох. Якщо одружитеся, татом я його називати не буду, — рішуче сказав Юрко.

— Він хороший. Давно хотіла вас познайомити, просто боялася.

— Нехай приходить, — зверхньо дозволив Юрко.

— Дякую. — Мама обійняла сина. — Ти й справді дорослий. Тоді у неділю?

Юрко притулився до неї, вдихаючи рідний запах. Хотілося сказати, що не бажає ні з ким нею ділитися, що вони й так чудово живуть… Але мама вже щебетала, як горда ним, і він промовчав.

У неділю мама зробила нову зачіску, вдягла нарядну сукню, червоніла, готуючи стіл, і виглядала ще красивішою. Юрко давно не бачив її такою. По хаті розносилися смачні запахи їжі й маминих духів. Але дратувало те, що робила вона це не для них, не для Юрка, а для якогось чужого чоловіка.

Він уявляв його високим і гарним — гідним мами. Але прийшов лисий чоловік із животиком, значно старший за неї. На підборах мама виявилася вищою. Він по-чоловічому міцно потиснув Юркові руку й представився — Василь Петрович.

— Ну що, давайте знайомитися за столом, а то все охолоне, — усміхнулася мама.

Юрко боявся, що Василь Петрович почне розпитувати про шкільні оцінки, розповідати, що «за його час освіта була справжня», як це часто робили дорослі.

Але Василь Петрович лише хвалив мамину страву, дивився на неї з захопленням. Запитав, в які комп’ютерні ігри грає Юрко, які нові фільми йому подобаються. Юрко із захопленням розповідав, а Василь Петрович слухав, не перебиваючи, лише час від часу уточнював деталі. Вмів слухати й не нав’язував свою думку.

Через два тижні Василь Петрович переїхав до них. Мама пояснила, що після розлучення з дружиною йому дісталася лише кімната у комуналці. Юрко навіть не знав, що таке буває.

Побачивши у ванній чужу бритву та зубну щітку, Юрко вперше усвідомив: цей чоловік залишиться надовго. Йому доведеться ділити з ним маму, і його життя зміниться назавжди. Удень ще нічого, а вночі з маминої кімнати доносилися шепоти й приглушений сміх. Він накривався ковдрою з головою, щоб не чути.

У дев’ятому класі мама, червоніючи, як школярка, сказала, що чекає дитину. Юрка новина не зраділа. Він розумів: тепер він — «старший», а значить, менш любий. Сказав лише, що якщо вже так вийшло, то хочеться братика. Що ще можна було сказати? У всьому звинувачував Василя Петровича. З його появою звичний світ зруйнувався, і Юрко нічого не міг із цим зробити.

— Ти ревнуєш? Не сердься на мене. Я не наполягав. Мама сама хотіла спільної дитини. Вона ще молода, а ти вже дорослий… — намагався пояснити Василь Петрович.

Але чому саме Юрко має це розуміти? Хіба хтось питав його думку? Гаразд, вийшла заміж, тепер ще й з великим животом ходитиме. І він не знав, як доАле коли Юрко побачив, як його молодший братик Валерко, незважаючи на хворобу, вперто вчиться ходити і сміється від щастя при його появі, щось у серці розігрілося — і з цього моменту він уже ніколи не відвертався від тих, хто його справді любив.