Не твоя провина, або Як зірки зійшлися

Невинувата, або Як зірки зійшлися

Тарас притримав двері ресторану, пропускаючи дружину вперед. Двері плавно зачинилися, заглушивши музику та гомін п’яних голосів. У далині миготіла нерівна смуга міських вогнів, а до неї через темряву тягнулася звивиста нитка ліхтарів.

— Ти блідий… Може, краще візьмемо таксі? — запитала Оксана.

— Не треба, дійдемо самі. Просто спекотно було у залі. Зараз відпочину, і поїдемо. — Тарас обійняв дружину.

— Але ж ти пив… — не відставала Оксана.

— Та я ледь краплю спробував, ще на початку вечора. Уже вивітрилося. До того ж, ночі машин мало. Не хвилюйся, — заспокоїв її Тарас.

— Мама дзвонила. Артем без нас не лягає, чекає, — зітхнула Оксана. — Я втомилася.

— Тоді їдемо? Півгодини — і ми вдома. — Тарас дістав із кишені піджака ключі, натиснув на брелок.
У глибині парковки їхня «Хюндай» відповіла сиреною та кількома спалахами фар.

Тарас виїхав із парковки модного заміського ресторану, впевнено рушив у бік міста. На сусідньому сидінні Оксана витягла втомлені ноги, відкинула голову — тепер можна не турбуватися про зачіску.

— У Пашка гарне весілля вийшло, так? Хоча наше було краще, — промовив Тарас, дивлячись у дзеркало на відблиски ресторану, що віддалялися.

— Якщо чесно, я ледь пам’ятаю своє, — відповіла Оксана, заплющивши очі.

— Я теж, — усміхнувся Тарас.

— Своє весілля ніхто не пам’ятає. Може, тому воно й краще за інші.

— Правда, — згодно кивнув він.

— Думаю, мамі варто залишитись у нас на ніч. Поки доїдемо, поки везеш її додому… — Оксана позіхнула.

— Звичайно, нехай лишається. Я теж ледве тримаюся.

— Я ж казала — краще таксі. Але ти ніколи мене не слухаєш, — ледве чутно промовила Оксана.

— Пізно, вже їдемо. Не хочеться завтра знову сюди повертатися по машину.

Оксана не відповіла. Сиділа із заплющеними очима, мріяючи лише про те, щоб швидше дістатися додому, переодягтися, зняти тісні туфлі, що до біса натерли ноги, взути м’які капці, прийняти душ…

Та якби вона розплющила очі, то помітила б, як Тарас вчепився у кермо, напружено вдивляючись у дорогу перед собою. Його бліде чоло вкрилося потом, а дихання стало нерівним. Оксана цього не бачила.

Тарас не зізнався, але вже шкодував, що сів за кермо. Відчував, як серце стискається від болю, проштовхуючи кров по судинах. З кожним ударом біль посилювалася, дихати ставало важче. Зупинитися? Ні, треба швидше додому, лягти…

Дорогу облямовували темні дерева, а місто ніби насміхалося — не наближалося, а навпаки, тікало. Тарас додав газу, але в цю мить біль розірвав груди, перед очима стало темно. Глухі удари оглушили околиці сплячого міста, але Тарас цього вже не чув.

Водій фури вискочив із кабіни, кинувся до зім’ятої машини. Одразу зрозумів — той за кермом мертвий. Поряд сиділа жінка. Він спробував відчинити двері — заклинило. Просунув руку крізь розбите вікно, намагаючись нащупати пульс. Напрасна спроба — пальці тремтіли.

Він викликав «швидку» і чекав.

Його виправдали. У крові загиблого виявили алкоголь, а розтин показав, що він помер від масивного інфаркту ще до зіткнення, відправивши авто на зустрічну смугу…

Водій фури прийшов у лікарню дізнатися про ту жінку. Їй зробили дві операції, але потрібна ще одна — замінити зруйнований кульшовий сустав. Інакше вона залишиться інвалідом. Але на протез потрібні гроші.

***

— Василю, нарешті ти прийшов! Я знайшла чудову квартиру. Усе, як мріяли: п’ятий поверх, вантажний ліфт, центр міста, гарна планування. Ремонт, звісно, потрібен, але я добре збила ціну. Завтра підемо дивитися. Скільки у нас на рахунку? Якщо ти не знімав, має вистачити, — щебетала Марія, поки Василь роздягався, мив руки у ванній.

Вона перегородила йому шлях, намагаючись зустрітися поглядом.

— Постривай, Маріє, — Василь відсунув її і вийшВін повернувся до свого старого життя, але тепер знав — іноді невинні зустрічі змінюють долі назавжди.