Летючі журавлі в небесах…

Журавлі-кораблики летять по небу…

Оля прокинулась й ніжно потягнулася. Потім задумалася — який сьогодні день? Повернула голову, щоб подивитися на годинник. Погляд спинився на білій сукні, яка висіла на дверцях шафи. Занадто довга, щоб ховати всередину — могла зім’ятися. Спогади нахлинули разом, наче лавина, і в грудях стиснуло так, що не стало повітря.

Коли приміряла ту сукню в магазині, на хвилинку здалося, що все робить правильно. Євгена нема. А Федір поруч — живий, уважний, успішний, гарний. Нічого не змінити. За кілька годин вона вдягне цю сукню й поїде до ЗАГСу в весільному кортежі.

Олю пронизало від цієї думки. Відвернулася від сукні — символу її зради.

Вчасно вона так і сказала матері. Бліда, виснажена хімією та операціями, мати дивилася на доньку запалими очима.

— Розумію, донечко. Але Жени немає.

— Він пропав, але не загинув, — різко відповіла Оля. — Може, у полоні, адже полонених обмінюють.

— Олюнько, а яким він повернеться після полону? Ти новости дивишся? Якщо й тіло ціле, то душа… Навіщо тобі це? Тобі всього двадцять чотири. Життя тільки починається. Та й зустрічалися ви недовго.

— Мам, я обіцяла чекати. Вийшовши заміж, я зраджую його. А якщо він повернеться? Як я йому в очі дивитимуся? — Оля вже кричала, давячись слізьми.

— Тихо, не кричи. Він теж обіцяв повернутися. Війна. Легко обіцяти, важко виконати. Невже не подав би вісточку, якби був живий? — Мати обійняла доньку.

Оля поклала голову на мамине плече й почула, як важко та дихає. У легенях ніби шелестіла папір.

«Мати права. Федір стільки для нас зробив. Влаштував маму до найкращої клініки Києва, дав грошей на лікування. Врятував її, коли вона була на межі. Вона досі проходить хімію. Є надія. А якщо їй знову стане зле? Грошей немає, вся надія на Федора. Я не можу відмовитися… Це ж мама, вона мріє про онуків… А я егоїстка, думаю лише про себе…»

Оля витерла сльози.

— Усе буде добре, мамо. Не хвилюйся.

Мати зітхала, потайки поглядаючи на доньку, час від часу хрестячи її, вважаючи, що та не помічає.

— Не будь дурною. Триматися за такого Федора треба зубами, — лаяла Олю подруга Мар’яна, не приховуючи заздрощів.

— Тож тримайся за нього. Ти красуня.

— Ти йому винна, розумієш? — гарячилася Оля. — І завжди буду винна. Це як добровільна клітка. Він може робити все, що захоче, а я навіть пикнути не посмію. Бо я вин-на, — по складах вимовила Оля. — Це не життя, а в’язниця.

— Дурна. Поживеш трохи, не звикнеш — розлучишся. В чому проблема? — легко порадила Мар’яна.

І ці слова все вирішили. Але чим ближчим ставав весільний день, тим важче було на душі. «Так, відпустить він мене, звичайно. Стільки грошей влив у нас із мамою», — з тугою думала вона. — І не втечеш. Куди? Маму не кинеш. Це її вб’є. Тільки-но почала одужувати. Пастка… Якби лише одне слово — «живий» — і я б скасувала весілля…»

Федір говорив, що кохає, до близькості не наполягав, хоча кілька разів Оля ледь уникла його пристрасті. Заброньовано крутий ресторан, запрошено важливих гостей. Буде заступник мера. Підводити Федора не хотілося. Не хотілося зробити його смішним — кинутим нареченим. Від нього лише добре бачила…

У кімнату заглянула мати.

— Ти ще не встала? За десять хвилин прийдуть робити зачіску й макіяж. Вставай і йди в душ. Сніданок на столі.

Оля зірвалася з ліжка й пішла до ванної. Питання «що робити?» так і залишилося без відповіді, повиснувши в повітрі, ніби легкий вітерець.

Помилася швидко, з мокрим волоссям сіла за стіл. Щоб не ображати маму, відпила кави й відкусила бутерброд. Шматок застряг у горлі.

— Годі, мамо, не можу. Нудотно. — Оля відсунула чашку.

— Я напередодні весілля з твоїм батьком теж не їла, хвилювалася. А потім випила шампанського й думала — осоромлюся перед усіма. — Мати засміялася й зморщилася.

— Що? — здригнулася Оля.

— Шви тягне.

У цю мить у двері подзвонили.

— Я відкрию, — мати пішла у передпокій, а серце Олі забилося, наче пійманий птах.

Почалася метушня з зачіскою й макіяжем. Олю не хвилювало, як вона виглядатиме. А коли нарешті побачила себе в дзеркалі — ахнула. На неї дивилася голлівудська зірка.

Вона заздалегідь попередила — жодних начосів і веж на голові, хотіла виглядати природньо. І не помилилася. Мати притиснула руки до грудей, у очах блиснули сльози.

Майстриня пішла, а Мар’яна почала допомагати вдягати сукню.

— Ще рано, — опиралася Оля.

— Не рано. Раптом треба щось підшити. Мама казала, що ти нічого неМар’яна замовкла, коли Оля несподівано зняла сукню й, одягнувши звичайні джинси, вибігла з дому босиком, з розкуйовдженим волоссям, назустріч вітру, що обіцяв їй свободу.