Друге життя

**Друге дихання**

Микола не був красенем, як Тарковський. Працював звичайним інженером на тракторному заводі. Не пив… ну, хіба що по святах. Не курив. Був одружений двадцять два роки й на сторони не дивився.

Донька вийшла заміж і подалась із чоловіком до Києва. Із внуками не поспішала. Микола не сумував — діти то клопіт, галас і іграшки, розкидані по підлозі. А він звик до тихих вечорів із газетою перед телевізором. Які вже роки? Встигне ще й із внуками погратись.

Дружина Оксана його цілком влаштовувала: вродлива, охайна, вдома завжди чисто, смачні вечері та домашні тортики по святах. Одним словом — життя вдалось.

Він їхав із роботи на своїй «Ланосі», прищулившись від сонячного проміння, у передчутті ситної вечері й відпочинку перед телевізором.

Увійшов у квартиру, зняв у передпокої черевики й прислухався. Зазвичай Оксана визирала з кухні й казала, що вечеря готова. Але сьогодні — тиша. Невідома тривога пройняла серце. Микола увійшов у кімнату. Оксана стояла біля шафи з розчиненими дверцятами, знімала сукні з вішалок і кидала їх на диван, де лежав розкритий валіз.

— Куди збираєшся? До доньки, до Києва? Невже вагітна? — спитав Микола.

Оксана, не дивлячись на чоловіка, підійшла до валіза й почала складати речі.

— Ти що, не чуєш? Питаю, куди збираєшся? — повторив він, починаючи дратуватись.

Вона окинула кімнату поглядом, чи нічого не забула, і спробувала закрити валіз. Але від речей він роздувся, блискавка ось-ось зламається.

— Краще б допоміг, а не стояв, як стовп, з дурними питаннями. — Оксана відкинула пасмо волосся, що впало на очі.

— Я ж спитав, куди ти їдеш із усіма своїми речами? Це дурне питання? — Микола ледве стримував роздратування.

— Куди-куди? Іду від тебе, — викликаюче сказала дружина.

— Чому? — Він підняв ліву брову.

— Набридло. Ну що, допоможеш? — Вона кивнула на валіз.

— Що саме набридло? — Микола підійшов, натиснув на кришку й різким рухом закрив блискавку.

— Усе набридло. Ти набрид, плита набридла. Набридло кожен вечір сидіти вдома й дивитись у ящик.

— Так би й сказала. Могли б для різноманітності до театру сходити, — випалив перше, що спало на думку.

— Щоб мені було соромно, коли ти там хроптимеш? Один день міняє інший, а життя минає. — У голосі Оксани він почув розпач і незадоволеність.

— Ну, це від нас не залежить. Ідемо ми чи стоїмо на місці, життя все одно минає, — філософськи зауважив Микола.

— Не мудруй. А я хочу, щоб у кінці було що згадати. А що я згадаю? Котлети на сковороді? Мийку посуду? Тебе з газетою перед телевізором? — Голос Оксани перейшов у крик.

— Думаєш, крім доньки мені йти нікуди? Я йду до того, хто бачить у мені жінку, богиню, королеву. Хто пише для мене вірші… — Вона підвела очі до стелі, погляд став мрійливим.

— А я? — спитав Микола, раптом усвідомивши.

— А ти живи далі, як звик. Тільки готуй, пиМикола глянув у вікно, де світився вечірній Київ, і зрозумів, що з Надійкою його чекає ціла нова історія — набагато яскравіша, ніж усі попередні.