День між двома ночами

**Дві ночі і один день**

Ярослава раз-по-раз поглядала на годинник. Час повз, мов равлик, повільно й важко. До кінця робочого дня ще ціла година.

— Чого все на годинник витріщилася? Куди поспішаєш? — спитала головна бухгалтерка Ольга Василівна.

— Ні, просто…

— Чоловік? У твої роки жінка може поспішати хіба що через чоловіка. А в мої — мріє зупинити час. — Ольга Василівна зітхнула. — Та йди вже. З тебе все одно користі мало.

— Дякую! — Ярослава швидко закрила програму на комп’ютері.

— Кохаєш? — з печальним інтересом спитала Ольга Василівна.

— Кохаю. — Ярослава дивилася начальниці прямо в очі.

Її стіл стояв по діагоналі від столу Ярослави, і та бачила кожен її рух. Кабінет був маленьким, і меблі розставили так, як виходило. Відчувалося, ніби вона сидить на екзамені під пильним поглядом Ольги Василівни.

— А чого заміж не йдеш? Не кличе? — Ольга Василівна зняла окуляри і протерла перенісся. — Зрозуміло. Жонатий. І діти є? Класика. Спочатку приховав, а потім розповів, коли ти вже закохалася й не могла кинути. Обіцяв розлучитися, коли діти підростуть. Так?

— Звідки ви знаєте? — Ярослава розплющила очі.

— Я теж була молодою. Думаєш, тільки ти на цю вудку клюнула? Дівчино, якщо чоловік не пішов одразу — не піде ніколи. Забудь. Краще сама йди.

— Але… я кохаю.

— Коли ти йому набриднеш або — не дай Боже — дружина дізнається, буде гірше. Врятуй хоча б гідність. Повір мені. І карму занапастити — гріх. — Ольга Василівна знову наділа окуляри, ставши суворою.

— Подумай. У понеділок не спізнюйся.

— Любить… — Ольга Василівна похитала головою, коли Ярослава вийшла.

А та злетіла сходами, кивнула вартовому і вибігла на вулицю, залиту теплим травневим сонцем. Вона одразу побачила машину Дениса й пішла до неї.

— Ну нарешті, вже думав, що застрягла там навіки, — буркнув Денис, коли вона сіла.

Він завів двигун, від’їхав і влинув у потік машин.

— Куди їдемо? Так і не зрозуміла з твоєї розмови, — спитала Ярослава.

— Сюрприз. — Він кинув на неї променистий погляд.

Його було досить, аби в грудях у неї стало гаряче, а в животі розлилося солодке тепло.

Машина виїхала з міста й помчала трасою. Потім повернула на вузьку дорогу між густими деревами.

Ярослава дивилася на дорогу й мріяла їхати так вічно, аби нікуди не прибувати. Раптом попереду з’явилися дачі.

— Приїхали, — весело сказав Денис.

— У тебе ж немає дачі?

— У мене немає. Це дача мого друга. Його дружина на останньому місяці вагітності, тож вони сюди не їздитимуть. Тож у нас тут цілі вихідні.

— А твоя дружина? Так просто відпустила? — Ярослава подивилася на нього з підозрою.

Він зупинився біля високого паркану.

— У нас із тобою дві ночі й цілий день. — Денис нахилився до неї, щоб поцілувати.

«Усього дві ночі й день, — подумала вона з гіркотою. — А потім все як було…»

Денис відірвався, вийшов і став витягувати з багажника пакети. Ярослава теж вийшла, вдихнула повними грудьми чисте повітря. Пахло травою, листям і чимсь знайомим, наче в дитинстві у бабусі…

«Дві ночі й день! Ціла вічність!» — радісно подумала вона.

— Подобається? — Денис стояв поруч і посміхався. — Тримай, йдемо в будинок. — Він подав їй пакет і пішов до хвіртки.

— Ти вже був тут?

— Звісно. Ми ж друзі.

— Ти із дружиною сюди їздив чи…

— Ярославо, не починай. Не псуй свято.

Увійшли в невеликий будиночок.

— Розташовуйся. Я занесу продукти й увімкну холодильник. Туалет, на жаль, на вулиці.

У будинку була глуха тиша. На підвіконні стояли засохлі квіти, на стіні висів плюшевий килимок. Скромно, але затишно.

— Я хотіла б залишитися тут назавжди, — сказала Ярослава вночі, лежачи на плечі Дениса. — З тобою. Без чужих між нами.

— Угу, — сонно відповів він.

Ранком її розбудив приглушений дзвінок телефону. Денис схопив гаджет із штанів.

— Так… ні… я зайшов у будинок попити… потім перетелефоную. — Він відкинувся на подушку.

Телефон задзвонив знову.

— Відповідай, — сказала Ярослава.

Він обійняв її й почав цілувати. Згодом дзвінок повторився.

— Відповідай. — Вона вирвалася, наділа його сорочку й вийшла на ґанок.

Сонце ще не піднялося, десь дятел стукав у лісі. Вона намагалася запам’ятати цей ранок.

— Ось ти де, — обійняв її Денис.

Зненацька із будинку знову донісся дзвінок. Він пішов всередину.

У голові пролунали слова Ольги Василівни: «Роль коханки швидко набридає. Не варто жити крихтами з чужого столу…»

Ярослава одяглася й вийшла.

— Ти куди? Я вимкнув телефон, — сказав Денис.

А коли вона вийшла за ворота, то зрозуміла, що саме ця мить — перший крок до свого щастя.