Згадаймо ті незавершені плани про кіно

— Привіт. Ми ж так і не сходили з тобою в кіно тоді, — промовив він перше, що спало на думку, забувши заготовлені заздалегідь фрази.

Олег і Марічка сиділи на набережній Дніпра й мріяли, як вступлять до університету, закінчать його, куплять квартиру…

— Іномарку куплю, найкрутішу. І все в нас обов’язково вийде, — сказав Олег і кинув камінець у воду.

— Відпочиватимемо десь на Азовському морі чи за кордоном, — додала весело Марічка, спостерігаючи, як розходяться кола на воді від каменя. — Але спершу треба вступити. Вчитися — ой як набридло!

— Вступимо, — певно відповів Олег, обіймаючи її за плечі.

Здавалося, ніхто до них так не кохав, і ніщо не зможе їх розлучити.

— Ходімо додому, мама, напевно, хвилюється. Та й холоднувато. — Марічка підвелася з лавки й аж охнула від болю. Нові туфлі натерли ноги. Вона зняла їх і пішла босоніж по прохолодній плитці набережної.

— Підемо завтра в кіно? Гарний фільм йде… — запропонував Олег.
Вони йшли, балакаючи про все й про ніщо.

— До завтра, — промовила Марічка біля свого будинку, піднялася на шкарпетки, поцілувала Олега в щоку й швидко побігла до під’їзду.

— То я куплю квитки? — гукнув їй услід Олег.
Марічка не відповіла, лише усміхнулася біля дверей.

Місто ще спало, але коротка червнева ніч уже минула, зорі на небі згасали. Починався перший день дорослого життя колишніх випускників.

Олег тихенько зайшов у квартиру, щоб не розбудити маму, роздягнувся й одразу заснув міцним сном щасливої людини, яка вірить у завтрашній день. Після обіду він вже стояв під вікнами Марічки. Вона виглянула, і незабаром вибігла з під’їзду.

— Я квитки взяв, — Олег помахав перед нею двома паперцями.

— Вибач, Олежу, не зможу. Приїхала тітка з Німеччини. Вона виходить заміж, і нам залишає квартиру у Києві… Завтра ми з нею їдемо оглянути. Я переїжджаю.

— А коли повернешся? — спитав Олег, ще не усвідомлюючи, що чує.

— Не знаю. Вступатиму там.

— А я? А ми?.. Ми ж мріяли разом… — Він не вірив своїм вухам.

— Олеже, такий шанс трапляється раз у житті. Я ж не на Місяць злітаю, ти зможеш приїжджати. А давай й ти вступатимеш у київський універ? — Очі Марічки спалахували. — Послухай, правда, поїдемо разом?

— А де я житиму? А твої батьки що скажуть? У мене немає тітки з квартирою, грошей теж. Як я матері скажу? Вона сама…

— Та щось придумаємо… — безтурботно відповіла Марічка.

— Коли виїжджаєш? — глухо спитав Олег.

— Завтра вранці. Треба речі збирати… Все так несподівано. Олеже, батьки мене тут не залишать, навіть сперечатися безглуздо. Якщо ти мене кохаєш, то знайдеш спосіб бути поруч.

— А якщо ти мене кохаєш… — Олег не договорив, махнув рукою, розвернувся й пішов.

Марічка гукала йому, але він не озирався. Часом міняв крок на біг. Лише коли вона залишилася далеко позаду, він поволікся, ледве переставляючи ноги. У душі не кішки дряпалися — ціла зграя вовків вила. «Марічка поїде, знайде нових друзів, забуде мене… А хто я такий? Звичайний хлопець з провінції…»

— Та й поїдь. Я проживу. Я все досягну… Ти ще пошкодуєш… — бурмотів він собі під ніс.

А вдома впав на ліжко, втупився у стіну й пролежав так два дні. Мати навіть хотіла «швидку» викликати — думала, захворів.

— Готуватися б треба до іспитів, Олеже. Якщо ліжатимеш — не вступиш, заберуть до армії. Ось тоді твоя Марічка точно не повернеться, буде вважати тебе невдахою.

Слова матері проняли його. Він змушував себе вчити, а перед очима стояла Марічка. У перервах відганяв думки про неї на турніку. Вирішив досягти всього, про що вони колись мріяли разом. Тоді приїде до неї в Київ і… Та спершу треба вступити.

Він вступив, до радості матері. Щодня чекав листів від Марічки. Написав би сам, але не знав адреси. Дарма лаяв себе, що тоді, наче дитина, образився, не провів її, не запитав, куди писати… Зараз би вже поїхав, але як знайдеш її у великому місті?

Усі студентські роки Олег жив надією, що одного дня вона повернеться або напише. На останньому курсі його запросили на роботу на новий завод під Києвом. «Хоча б ближче до Марічки», — подумав він.

Мати підтримала. За півроку він отримав квартиру. А ще за рік одружився з веселою кареокою Лідою, яка працювала у бухгалтерії. У них народилася донька Мар’яна.

— Мені не подобається це ім’я, застаріле, — насуплювалася Ліда.

— Найсучасніше! Класика завжди в моді. Мар’яночка — звучить! — наполягав Олег.

Через десять років Олег став заступником директора. Мати продала свою квартиру й допомогла йому купити великий будинок та нову іномарку. Сама переїхала до нього й доглядаА потім, коли Мар’яна вже виросла, Олег одного вечора сидів на тій самій набережній і раптом усміхнувся — зрозумів, що справжнє щастя було поруч уже давно.