Чи це ти все спланувала, бабусю? – запитала Юля, дивлячись на портрет.

“То це ти все влаштувала, бабусю?” — запитала Олеся, дивлячись на портрет.

Після сварки з чоловіком вона не спала всю ніч. Відчувала, що щось не те у їхніх стосунках, але коли він прийшов увечері й сказав, що кохає іншу, вона опинилася неготовою до такого повороту. Він пішов, а вона довго ридала, шкодувала себе.

То хотілося повернути його. Але повернути — значить пробачити зраду. А чи зможе вона після всього вірити Олегові?

То з’являлася думка помститися, щоб і він страждав. Але кохання не зникає одразу, навіть коли тебе зрадили. Тож вона відклала цю думку, а поки розмірковувала, як жити далі.

Перед світанком їй раптом спам’яталося, як батьки що літо відвозили її у маленьке містечко під Львовом до бабусі, і як вона там була щаслива. Ох, поїхати б туди, повернутися у минуле, знову стати маленькою дівчинкою…

Але бабуся померла три роки тому. Олеся не пам’ятала, щоб батьки продавали її хату. Може, у бабусі були ще родичі, і вони тепер там живуть? Треба спитати в мами. І з цією щасливою думкою вона заснула.

Уві сні їй приснився парк недалеко від бабусиного дому. Бабуся в кремовому старомодному плащі та солом’яному капелюшку сидить на лавці й дивиться, як Олеся з якимсь хлопчиком граються з песиком. «А я знала, що ти приїдеш, чекала», — раптом сказала бабуся й глянула прямо на неї. Не на ту маленьку дівчинку, а саме на сьогоднішню, дорослу Олесю.

Від бабусиного погляду вона й прокинулася. Сон був настільки реальним, що довго не могла позбутися відчуття її присутності.

Чим більше Олеся згадувала сон, тим ясніше усвідомлювала — це знак. Раз бабуся казала, що чекає, значить, треба їхати.

“Мамо, що сталося з бабусиною хатою після її смерті? Чи не продали ви її? Там ніхто з родичів не живе?” — запитала вона ввечері.

“Ні, звідки? У бабусі не було родичів, окрім нас. Вона залишила листа, де писала, що хата твоя.”

“Тобто я можу там жити?” — зраділа Олеся.

“Не розумію, до чого ти везеш? Хочеш поїхати у глушину? І що там робитимеш? Яка примха тобі в голову спала?” — почала обурюватися мати.

“Мамо, я не можу так жити. Мені потрібно хоча б на час змінити обстановку, подумати, розібратися…”

Справа в тому, що квартира, де вони жили з чоловіком, була подарунком від його батьків. Залишатися там Олеся не могла, тому переїхала до матері. За два роки самостійного життя без маминих порад та нотацій їй було важко слухати, що Олег “одумається, повернеться й його треба пробачити, бо такого чоловіка більше не знайдеш”.

“Але ж хата стара, давно потребує ремонту. Навряд тобі там буде краще. Поїдь на відпочинок, якщо хочеш змінити оточення. Чи знайдеш краще місце?”

У інший час Олеся так і зробила б, але сон не давав їй спокою.

“А ключі у тебе є?”

“Ключі? Десь були…” — мати порпалася у шухляді. “Ось. Здається, вони.” Вона подала Олесі дві брязкальця. “Поки батько був живий, він доглядав за хатою. Я не втручалася. Давно треба було продати,” — махнула рукою мати.

“Я поїду, подивлюся, потім вирішимо. Гаразд?” Олеся стиснула ключі.

“Ти справді хочеш туди? А робота?”

“Візьму відпустку. Не відмовляй, мені треба на деякий час від’їхати.”

Наступного дня Олеся зі слізьми на очах подала заяву на відпустку. Начальниця, сповнена співчуття, підписала, буркнувши щось про “чоловіків-козлів”.

Ввечері вона зібрала речі, а вранці вже їхала на вокзал із думкою, що починається новий етап життя. За п’ять годин таксі зупинилося біля старої цегляної п’ятиповерхівки. Олеся піднялася на другий поверх і завмерла перед пофарбованою у коричневий дерев’яною дверима.

Раптом її охопили сумніви — адже всім відомо, що в минуле не повернутися, бабусі немає, а від себе не втечеш. Але вона була надто втомлена, щоб одразу повертатися. Вставила ключа — на її подив, він легко повернувся.

Олеся увійшла. Хату зустріли знайомі з дитинства речі, задушливий запах і тиша. Без бабусі все здавалося чужим. Вона розчинила вікна, обійшла кімнати, переодяглася й взялася за прибирання: зняла завіси, чихаючи від пилу, вимила вікна й підлогу.

Коли вона впала на диван, сил не залишилося навіть дійти до ванної. Зате їх вистачило, щоб перестати жаліти себе й горювати за Олегом.

Але коли вона все ж зібралася в душ, у квартирі пролунав хрипкий дзвінок.

На порозі стояла повненька жінка років п’ятдесяти з круглим усміхненим обличчям і світлими кучерями.

“Добрий день. Ви нові мешканці? А я думаю, хто тут шарудлить?”

“Ні. Я внучка Ганни Миколаївни. Приїхала…” — Олеся не встигла закінчити.

“Ти ж Олесенька? А я — Марійка Степанівна, можна просто Марійка. Пам’ятаєш мене? Ти ж із моїТієї ж ночі Олесі знову приснилась бабуся, яка сміючись шепнула: “Я ж казала — все влаштую”, а на ранок двері її кімнати відчинив Егор з квітами і словами, яких вона чекала все життя.