Весільні мрії під загрозою

**Щоденник**

Наші плани на весілля розлетілися, як порох на вітрі.

Я, Оленка Коваленко, закінчила педучилище з червоним дипломом. Мріяла вступити до університету у Львові, але доля розпорядилася інакше. Батько потрапив у страшну аварію, довго лежав у лікарні. Коли його виписали, мати взяла відпустку, щоб доглядати за ним вдома.

Університета в нашому містечку не було – треба було їхати. Та я не могла кинути батьків у такому стані. Пішла працювати в школу.

Лікарі казали, що батько зможе ходити, якщо робитиме вправи, масаж. Мати продала садок, щоб оплачувати тренера й ліки. Але батько так і не повстав з інвалідного візка.

— Годі викидати гроші. Не допоможе,— сказав він одного разу.

Характер у нього змінився: став злим, прискіпливим. Найбільше діставалося, звісно, матері. Він гукав її за кожної дрібниці, а вона кидала все й бігла. А тоді борщ підгоряв, або картопля пересмажувалася.

— Василю, ти б міг і сам доїхати до кухні! — докоряла мати.

— У мене життя згоріло, а тобі картоплі шкода! На ногах легко казати…

Він міг у гніві кинути в неї склянкою. Все частіше просив купити горілки. А коли випивав, злився на неї, наче це вона винна в аварії.

— Тату, не пий, не допоможе… Грай у шахи, читай книжки,— благала я.

— Що ти знаєш? Останню радість відбираєш? У книжках — брехня. Життя не таке.

— Мамо, більше не купуй йому горілки!

— А якщо не куплю, він кричатиме. Йому важко…

Так ми й жили. Незабаром настала дощова осінь. Одного разу я вийшла зі школи, аж тут хмара розривається. Сховалася під навісом, але бризки все одно долітали. Раптом поруч зупинився вантажівка.

— Сідай, підвезу,— сказав водій, накриваючи мене курткою.

Я забралася в кабіну. Там було тепло й сухо.

— Я — Микола,— представився він.— А ти?

— Оленка.

Він розповів, що працює водієм, щоб допомагати матері. Запропонував свій номер.

— Якщо що — телефонуй.

Вечором він подзвонив і запросив у кіно.

— Не можу. У мене батько інвалід.

— А якщо під’їду під будинок? Хоча б побачити тебе.

Я вийшла. З того дня він почав приїжджати щодня. Частував мене чаєм з термоса, бутербродами, які готувала його мати.

— Сватається, чи що? — якось зауважила мати.

— Ні… Так, знайомий.

Але Микола вже кілька разів починав розмову про весілля. Я просила не поспішати. Серце не тріпотіло, коли я його бачила. Не подобались його розмови про гроші.

— Не бійся, Оленко, зі мною не пропадеш. До зими куплю іномарку.

Квітів він не дарував — «марна витрата». У кафе не запрошував. А якщо приводив до себе, то все було без романтики. Я розуміла — не кохаю його. Але де ще знайду нареченого?

А потім зустріла Павлика…

Ми знали один одного з дитинства. Його привозили до бабусі на літо. Він жив у сусідній квартирі. Ми дали обіцянку завжди бути разом. Але після школи він поїхав до Києва, і ми розлучилися.

А тепер він стояв переді мною — високий, гарний.

— Я до бабусі на ювілей,— сказав він.— Ти виросла така красива…

Моє серце калатало.

— А я виходжу заміж,— випалила я й одразу ж пожалкувала.

Відтоді Павлик почав писати мені, дарувати квіти. А Микола все частіше сигнализова під вікном. Я соромилася виходити, боялася, що Павлик побачить.

Одного вечора Микола примусив мене поїхати до нього. Коли я намагалася втекти, він утримав мене.

— Пусти! У мами інсульт, її забрала «швидка»!

— Нічого, завтра відвезу…

Він не відпускав мене. Я вирвалася й вибігла на вулицю. І раптом — Павлик у машині.

— Сідай!

Він відвіз мене до лікарні. Дорогою я розплакалася.

— Чому твій наречений не допоміг?

— Тепер він колишній…

Він поцілував мене. Навколо більше нічого не існувало.

Наступного дня я повідомила Миколі, що весілля не буде.

— Це через Павла? — запитала мати.— Він же поїде.

— Краще одна…

Але Павлик не поїхав. Він влаштував батька в лікарню, йому зробили операцію. Через півроку, коли ми стояли в ЗАГСі, батько вже тримався на милицях.