Вікно в небезпеку: спокуса і страх на краю підвіконня

**Щоденник**

Вадим розчинив вікно й виліз на підвіконня. Чорніючий унизу асфальт вабив та лякав одночасно.

Життя інколи схоже на звивисту стежку в лісі — ніколи не знаєш, куди вона виведе, що відкриється за наступним деревом. Вадим Мельник і подумати не міг, що спочатку втратить, а потім знов знайде своє щастя.

Одружуватися він не поспішав. Шукав рідну душу. Коли побачив Олену в кав’ярні, серце відразу впало — це вона. Без вагань підсів, познайомився. Виявилося, вони читали однакові книжки, дивилися ті самі фільми, любили ковзатись на ковзанах, обидва мріяли про дружню родину, дітей.

Все склалося, як мріяли, тільки дітей у них не було. Олена ходила по лікарям, лікувалась, їздила навіть по святих місцях — та не втрачала надії. Одного дня вона переконалася, що вагітна. До лікарні не спішила, чекала, аби не помилитися. А коли почав рости живіт, пішла до жіночої консультації.

Виявилося, що це не довгоочікувана вагітність, а пухлина. Кожен раз, приходячи з Оленою до онкодиспансеру, Вадим бачив застиглі погляди хворих — наче вони прислухалися до власного тіла. Незабаром такий самий погляд з’явився і в Олени.

Вадим не відходив від дружини ані на крок. Спочатку взяв відпустку, потім — за власний рахунок, потім лікарка в поліклініці пішла йому назустріч, виписала лікарняний. Але начальник викликав, сказав — або Вадим повертається на роботу, або звільняється. Вадим написав заяву.

Цілими днями він піклувався про дружину. Тримав її за руку, коли вона почала задихатися, молився, щоб Бог не розлучав їх, забрав його разом із нею.

Та ніщо не допомогло. Через три місяці Олени не стало.

Після похорону Вадим повернувся в порожню квартиру. Оленин халат уже місяць висів на спинці крісла. Вадим надіяВадим подивився на халат, потім на зім’яту подушку, де ще залишився її запах, і раптом усвідомив, що життя, як та весняна травичка, пробивається крізь наст, навіть коли здається, що вже нічого не зміниться.