Другий шанс на щастя

— Оленко, ти вже йдеш? — Подруга Марійка нетерпляче постукала наманікюреними нігтиками по стільниці.

— Ні, ще затримаюсь. Чоловік має заїхати, — безсоромно збрехала Олена.

— Ну, як знаєш. До завтра. — Марійка вийшла з кабінету, грайливо помахуючи стегнами.

Співробітники один за одним покидали офіс. За дверима лунали поспішні кроки та цокання підборів. Олена взяла телефон і задумалась. «Напевно, пиво вже вжив, лежить перед телевізором, догори пузом». Вона зітхнула й набрала номер. Після трьох довгих гудків почула бурмотіння телевізора, а потім уже й голос Василя:

— Слухаю.

— Василю, на вулиці дощ, а я в замшевих черевиках. Забери мене.

— Оленко, кохана, вибач, я ж не знав, що ти подзвониш, — пиво вже випив. Виклич таксі, — сказав чоловік.

— Як завжди. Нічого іншого від тебе й не чекала. Між іншим, коли робив мені пропозицію, обіцяв на руках носити.

— Оленко, серденько, футбол… — У трубці роздалися крики вболівальників, і Олена роз’єдналася.

Минули ті часи, коли чоловік чекав біля офісу. Тоді в нього не було машини, але він щоранку приїжджав за нею. Олена вимкнула комп’ютер, одягнулась і вийшла.

Тишу коридору порушив лише стукіт її підборів. Усі вже розійшлися. У холлі біля вартівника стояв заступник директора, Олег Миколайович, і говорив по телефону. Високий, підтягнутий, у довгому чорному пальті — більше схожий на кіноактора, ніж на офісного працівника. Жінки шепотіли, що досі неодружений.

Олена завжди була гострою на язик і припускала, що він, мабуть, хворий, якщо такий красень досі самотній.

— З моделлю зустрічається. Ім’я забула. Часто на обкладинках журналів з’являється, — сказала тоді Марійка, яка знала всі світські плітки.

Василь у молодості був не гірший. Щодня підтягувався на турніку у дворі. А потім… Потім зледащів, захопився пивом, відростив пузо. І кожен день, повертаючись з роботи, Олена бачила ту саму картину: Василь лежить на дивані перед телевізором, а на підлозі стоїть пляшка з пивом.

Вона вже підійшла до дверей, коли за спиною пролунав приємний баритон, від якого по шкірі пробігли мурашки.

— Олено Ігорівно, чого так пізно?

— Думала, чоловік заїде, але не вийшло, — відповіла вона з посмішкою, обертаючись.

Олег Миколайович сховав телефон у кишеню й підійшов.

— Підвезу вас. — Він відчинив двері, пропускаючи її вперед.

— Ні, що ви, не треба. Таксі викличу, — заперечувала Олена, виходячи на вулицю.

Перед сходами вона зупинилася, подивилася на калюжі, на свої модні замшеві черевики. Ну що ж, весна — тільки сніг розтанув, як пішли дощі.

— Вважайте, що таксі вже подане. — Олег Миколайович взяв її під руку й повів до машини.

Як тут відмовитися? Шкода, що ніхто з колег не бачив — позаздрили б. Бажаючих спіймати такого красеня було більш ніж достатньо.

Він відімкнув авто, відчинив двері перед Оленою. Вона легко запрыгнула на сидіння, грайливо скрикнула й сором’язливо поправила спідницю. Олег Миколайович м’яко зачинив двері, обійшов машину й сів за кермо.

— Я давно за вами спостерігаю. Ви вмієте вимогІ тепер, коли Василь знову підтягувався на турніку, а Олена посміхалася йому з вікна, вона зрозуміла, що іноді для щастя потрібен лише другий шанс.