Якби тільки здогадувались про наслідки…

Якби знати, що так буде…

Автобус підстрибував на вибоїнах. Водій лаявся, об’їжджаючи заповнені водою калюжі, інколи навіть виїжджав на зустрічну смугу. Людей у салоні було небагато — робочий день таки.

Олег дивився у вікно на потемнілий, осілий сніг. Скоро він зовсім розтане, а там і літо не за горами. На черговій вибоїні автобус підкинуло, і водій знову гарно вилаяся.

— Так і без коліс можна залишитися.

Нарешті попереду показалася огорожа цвинтаря, за якою темніли ряди пам’ятників.

Щоразу, приїжджаючи сюди, Олег відчував важке почуття неминучості й миттєвості життя. Думки про те, що колись і він знайде тут спокій, були неприємними. Він приходив сюди не з власного бажання, а через звичай. Так треба — іноді відвідувати могили близьких у певні дати. Йому стало соромно за свої думки, і він глибоко зітхнув.

Автобус зупинився біля воріт. Двері з шумом відчинилися, і пасажири почали виходити, розминаючи ноги. Люди одразу ж попрямували до рядів штучних квітів, що стояли вздовж огорожі. Олег повільно пройшов повз, видивляючи живі квіти. Від яскравих, наче навощенних пелюсток ловило очі. Наприкінці ряду він помітив жінку, перед якою стояло відро з червоними гвоздиками.

Олег купив чотири гвоздики й увійшов на територію цвинтаря. Доріжки тонули у воді. Він намагався їх обходити, але під пухким снігом теж хлюпало. Запізно пожалкував, що взяв старі зимові черевики.

Він дійшов майже до краю лісу й повернув ліворуч. Могилу дружини знайшов одразу — по хресту. «Треба вже пам’ятник ставити. Чи може, почекати? Син потім і за мене зробить?» Навколо вже не було тимчасових хрестів. Він оглянув місто мертвих, що розросталося вперед. Багато нових могил з’явилося з осені.

Переступив через низьку огорожу й став у сніг, притоптав його. Відчув, що все ж промочив ноги.

— Привіт, Насте.

З вицвілої фотографії у рамці біля хреста йому усміхалася дружина. Він любив цей знімок. Запам’ятав її саме такою, хоча тут їй лише тридцять шість.

Згадав той День народження. Вранці побіг по квіти, а коли повернувся, Настя вже прокинулася, вдягла нову сукню. Він подарував їй золоті сережки. Вона одразу ж вставила їх у вуха й радісно посміхнулася. Він встиг зняти цю мить. Наче вчора було…

— З Днем народження. Сьогодні тобі виповнилося б п’ятдесят шість. — Олег примірявся, куди покласти гвоздики.

Вся могила була заставлена штучними квітами, воткнутими у землю. Вони не вигоріли, не зблякли, наче їх принесли вчора.

Олег нахилився, витягнув із снігу одну гілочку жовтих квітів перед самим хрестом, воткнув її внизу. На їхнє місце поклав гвоздики. Земля мерзла, квітки не встромлялися, а сніг танутиме — гвоздики все одно впадуть. Вони виглядали скромно на тлі яскравих штучних бутонів. Але живі.

— Суму— Сумуєю за тобою, але часто сюди приходити не можу, — прошепотів він, дотикаючись до холодного хреста, а сльоза, випадково впавши на сніг, замерзла, немов остання крапля вини.