Коли чоловік у від’їзді, а свекруха раптово завітала в гості

Коли чоловік поїхав, а свекруха нагрянула без попередження

Я ненавиджу пізні дзвінки. Хороші люди в такий час не турбують, якщо, звісно, не сталося щось надзвичайне. Тому кожен нічний дзвінок змушує мене здригатися – серце стискається від передчуття лиха.

Я вже поринала у сон, коли мелодія чоловікового телефону розірвала тишу спальні. Він важко зідхнув і взяв трубку.

— Невідомий номер, — сказав він, кинувши на мене погляд через плече.

— Вимкни звук. Хто справді потребує, подзвонить зранку, — пробурчала я й закрилася ковдрою з головою.

Але телефон не втихав. Я зітхнула й скинула покривало.

— Ну дай же відповідь! — попросила я, розуміючи, що сон уже не повернути.

Чоловік довго слухав, потім сказав, що вирушає зранку.

— Що? — видихнула я, остаточно прокинувшись. — Куди?

— Женько помер. Серце. Дружина дзвонила, просила приїхати. Завтра візьму відпустку й поїду. От так справи, Женько… Ще й сороковини не минуло… — Стас підвівся й пішов у кухню.

Ранком я провела чоловіка, поклавши йому зміну сорочку й бритву. Женька був мені майже незнайомий, тож я залишилася вдома.

Пила каву, розмірковуючи, з чого почати день: з прибирання чи прання штор? Відпочинку жінкам не передбачено. Вирішила, що готувати не буду – три дні без їжі тільки на користь. Якщо що, зроблю яєшню. А коли Стас повернеться – приготую щось смачне.

Та моїм планам не судилося збутися. Ледь я встигла причепуритися, як у двері задзвонили. Думала, сусідка за сіллю прийшла, тож сміливо відчинила.

На порозі стояла моя свекруха, а за нею – її другий чоловік, Семен.

— Бачу, не радиш? Ми поруч були, вирішили зайти. Але якщо зайнята, то підемо, — промовила Марія Василівна, не рухаючись з місця й пильно вивчаючи моє обличчя.

Ніби вона коли-небудь попереджала про візити.

— Та що ви! Заходьте! — посміхнулася я, розтягуючи губи, і впустила їх у хату.

— Ми ненадовго, правда, Семене? — додала свекруха, скидаючи з плечей норкову шубу.
Семен спритним рухом піймав її, не даючи впасти.

— Не роззувайтеся, я ще не прибрала сьогодні. Я завжди вам рада, Маріє Василівно. Ви чудово виглядаєте, — промовила я якомога тепліше.

— А Стасик де? На роботі? Сьогодні ж вихідний. Не береже себе. Тобі теж не завадило б працювати – тоді б йому не доводилося пахати у вихідні. — У голосі свекрухи лунала не докір, а пряме звинувачення у моїй лінощах.

— Я працюю, тільки вдома… — почала я виправдовуватися.
Марно. Вона ніколи не чула моїх пояснень. Тільки я починала розповідати про заробіток у мережі, як у неї раптом наставала «глухота».

Свекруха пильним поглядом оглянула кімнату, помітивши і пил на шафі, і сорочку Стаса, кинуту на кріслі. Я забула її закинути у пральку.

— Нові штори купила? Гарні, але й старі були нічого. Ви живете не по кишені, забагато витрачаєте. Новий диван? А що зі старим? — Не чекаючи відповіді, Марія Василівна сіла, відчуваючи кожну пружину. — Не занадто світлий?

Кажуть, з віком пам’ять погасіє. У моєї свекрухи вона тільки загострилася. Вона ж пам’ятала, які штори висіли у нас півроку тому!

Я залишила її насолоджуватися диваном, а сама кинулася у кухню, згадуючи, що є в холодильнику. Просто чай не підійде – увечері вона обдзвонить усіх подруг і розповість, як погано я її прийняла. А Стасика, її єдиного синочка, зовсім не годуТа вечір ми провели в теплій розмові, і хоч було важко, я ще раз зрозуміла – ця сім’я варта всіх цих зусиль.