Ніколи не пізно почати заново

— Мамо, ти зовсім з’їхала з глузду?

Слова доньки вдарили Ліду по серцю, ніби під дыхало влучили. Боляче. Вона мовчки продовжувала чистити картоплю.

— На нас уже пальцями показують, мати загуляла! Ну добре б батько, він мужик, але ж ти жінка! Хазяйка в домі! Тобі не соромно?

Сльози котилися по обличчю Ліди, одна за одною, а донька розпалювалася все більше.

Її чоловік, Костя, сидів на стільці, зігнувшись, з виразом немочі на обличчі.

— У нас батькови погано, ти що робиш? Його треба доглядати! — Костько схлипнув. — Невже так можна? Мамо? Він тобі всю молодість віддав, ви разом дитину виростили, а тепер що? Якщо захворів — ти хвостом крутити? Ні, моя дорога, так не годиться…

— А як годиться? — спитала Ліда.

— Що?! Ти жартуєш? Подивись на батька… вона жартує!

— Мені здається, Тетяно, що я тобі не рідна мати, а лютіший ворог… Ось як ти спіткнулася за батька…

— Мамо! Що ти видумуєш, якусь жертву з себе робиш? Ні, у мене сили більше немає… зараз подзвоню бабусям, нехай вони з тобою розбираються! Ганьба!

— Уявляєш, — обернувшись до батька, промовила Тетяна, — йду з університету, а вони… гуляють алейкою під ручку… Він їй віршики читає, мабуть, сам написав? Мамо, про кохання, так?

— Ти зла, Тетяно. Зла й дурна. Молода ще…

— Дивись, жодного каяття! Все, дзвоню бабусям, обом, нехай приходять!

Ліда мовчки випросталася, розгладила складки на домашній сукні, зітхнула.

— Гаразд, мої рідні, я піду.

— Куди, Лідко?

— Піду від тебе, Костю…

— Як це підеш?! А я? А як я?

Донька в цей момент, блискавично дивлячись на матір, щось гарячково говорила в телефон.

— Та-а-ане, Тетяно! — застогнав Костя, ніби по покійнику.

— Що? Що, тату? Спина? Де болить?

— Ой, ой… Таню… Вона… мати… піти хоче…

— Як це піти? Куди? Мамо, що ти знову видумала?! На старість літ?

Ліда усміхнулася. Вона акуратно складала речі у валізу. Вже давно хотіла піти, але Костя захворів — у нього грижа, бідолаха стогнав…

— Лідо… у мене, мабуть, грижа…

— МРТ не показало.

— Ой, та що вони знають, ці лікарі… Вони спеціально спочатку не кажуть.

— Навіщо?

— Ну… щоб потім більше грошей витягнути. У нас на роботі у Петровича так само — лікувався, лікувався, а потім — бац, грижа страшна…

Тоді Ліда не пішла. Не змогла кинути «бідолагу». А тепер…

— Скільки тієї життя, Лідо? — почула вона голос подруги Олени. — Ти як раб на галерах працюєш на них. Що доброго тобі Костько приніс? Ні-чо-го!

— Оленко, та він же…

— Усю молодість гуляв, як кобель! Навіть цю… перукарку… як її…

— Мильця.

— О, так! Мильцю, як корову на шоколадці, таскав. Ти на двох роботах, а він на дивані. Кості треба в санаторій — він летить, а ти? На город до свекрухи, потім до мами? А те, що в сорок років ногу волочиш — це нормально?

— Оленко, Костько він…

— Що він? З іншого тіста? Ааа… так, жертву приносити треба. Подивися на інших чоловіків — вони жили рвуть! А у вас — ти працюєш, а він сидить.

— Олено, — несміливо подивився на подругу, — ти ніби не любиш Костя… ніби він тобі щось зробив…

— Добре, скажу.

Ліда згорбилася.

— Не за що мені твого «котика» любити. Пам’ятаю, як він липкими рученятами по мені повз. Ти ж знаєш, я кріпко спала. Ми тоді його день народження святкували на дачі, а я випила й заснула. Прокинулася — а він мені рот затулив, другою рукою в блузку ліз. Я йому всю пику подряпала, а він звалив на кота.

— А що найстрашніше? Його мати на сусідній кроваті лежала і все бачила! Потім мені сказала, що сама винувата, що Костю спокушала.

Ліда мовчала.

— Як так? — думала вона. — Подруга стільки років мовчала…

Вона почала пригадувати, як інші жінки живуть. Вони справді були заміжні.

— Ой, треба з Вітей порадитися! — казали знайомі.

Вони хвалилися подарунками, спільними фото. А в Ліди? Родина фотографувалася раз на рік — на день народження Кості.

Що їй дарував чоловік? Пилосос. Мантоварку, бо Костя любить манти. Духи, які сто років у серванті лежали. На Восьме березня — три тюльпани.

Ліда усвідомила: вона проспала своє життя.

— Як же так вийшло?

Олена була жорсткішою.

— Лідо, ти Костю, як кошеня жалувала?

— Не знаю. Він був таким невдахою… Усі хлопці — на мотоциклах, з гітарами, а він нічого не вмів.

— І ти за нього вийшла?!

— Мати наполягала… «Стерпиться — злюбиться», казала.

Тоді вони довго говорили, сміялися й плакали.

А потім Ліда пішла.

У Кості раптом пройшла спина. Через місяць після розВона зняла маленьку квартиру на Печерську, купила собі каву з корицею і вперше за багато років почувала, що життя — то не обов’язок, а щастя.