Мамські таємниці

Ой, дівчата!

Ранком у відділення післяпологового відділення завітала гарненька лікарка-гінеколог — у білому халаті, з високим накрохмаленим чепчиком, виглядала просто чарівно. Підійшла до ліжка біля вікна, де лежала молоденька матуся, обернена до стіни.

“Мельниченко, ну годі вдавати, що спите. Поверніться на спину, треба оглянути живіт”, — промовила лікарка рішуче.

Мельниченко неохоче перевернулася. Катря одразу її впізнала — вони разом народжували цієї ночі. Лікарка нахилилась, відкинула ковдру, підняла поношену сорочку й обмацала живіт.

“Все добре. За хвилину принесуть вашу донечку на годування. Готові?” — запитала лікарка, накриваючи її й випрямляючись.

Молода мама розплющила очі від жаху.

“Я не буду її годувати”, — проказала вона, голос тремтів від відчаю.

“Це чому ж?”

“Будь ласка, не приносьте її до мене”, — благаюче дивилася вона на лікарку.

“Що за новини, Мельниченко? Хочете відмовитися від дитини?” — здогадалася лікарка.

Дівчина кивнула. Лікарка суворо подивилася на неї.

“Давай так: я закінчу обхід, а потім ми поговоримо. Матимеш час подумати”. Різко відвернулася й підійшла до Катрі.

“Ну, як у вас справи?” — лікарка нахилилася над нею. — “Чудово. Другі пологи? Принести маля на годування?”

“Так, звичайно”, — поспішно відповіла Катря.

Лікарка подивилася на неї, ніби щось хотіла сказати. Потім глянула на Мельниченко, яка знову відвернулася до стіни, зітхнула й вийшла.

Коли двері зачинилися, Катря сіла на ліжку й спустила ноги на підлогу.

“Як тебе звати?” — зачекала трохи, але сусідка мовчала. — “Ми разом народжували цієї ночі. Ти трохи раніше. Скажи, чому не хочеш бачити донечку?”

Молода матуся не відповідала.

“Моєму синові вже п’ять…” — Катря задумалася, а потім раптом спитала: — “Хлопець, батько… кинув тебе? Аборт робити вже було пізно? Думаєш, сама не витягнеш? Кажуть — якщо Бог дитину дав, то й на дитину дасть. Побачиш”. Вона говорила до нерухомої спини Мельниченко.

“Твою донечку після пологів відвезуть у будинок маляти. Вона ніколи не відчує твого тепла, твого запаху. Про неї дбатимуть чужі жінки. Вона шукатиме маму в їхніх очах, сподіватиметься, що ось ця — її рідна. Але вони приходитимуть і йтимуть, адРоки минали, і коли вони зустрілися знову у тому самому парку, вже зі своїми підростаючими дітьми, Лиза з усмішкою подякувала Катрі за ту розмову, яка змінила її життя.