Більше ніколи

Ніколи більше

Ганна після роботи зайшла до крамниці. Готувати не хотілося, але Марійку годувати треба. Купила пачку локшини та ковбаски. Донька з дитинства їх обожала. Ще взяла пакет молока та батон.

У касі зібралася невелика черга. Перед Ганною стояв кремезний чоловік у чорній куртці й в’язаній шапці з помпоном. «Ніби молодий, а таку шапку одяг. Мабуть, дружина зв’язала. Оце так. Уміють вони зіпсувати чоловіка, щоб ніхто не заглядався. Цікаво, яке в нього обличчя. Напевне, як у підлітка»,— подумала вона, вдивляючись у яскраво-полосату шапку.

Чоловік обернувся і подивився на неї, відчувши її пильний погляд. Вона одразу відвела очі. «Нічого собі, не такий уже й дурень»,— змінила вона думку. Та він знову глянув на неї.

— Мені отвір у лобі зробите,— промовив він.

— Та де там. Нема на що дивитися,— буркнула Ганна злісно.

Черга не рухалася. Усередині неї клекотіло роздратування. І от ще ця шапка… Хотілося кинути все та піти, але інших магазинів поряд не було. «Завжди так: коли в черзі чоловіки, чекай довго. Зараз почне вибирати цигарки: “Дайте сині з червоною смужкою”. Потім півгодини шукатиме гроші по кишенях»,— насмішкувато зобразила вона його голос у думках.

Так і сталося. Чоловік біля каси задрав куртку й почав діставати з тісних джинсів дрібні гроші. Ганна гучно зідхнула.

— Поспішаєте? Проходьте,— запропонував «Шапка», відступаючи.

Вона несміло переступила на його місце. Він, нарешті, знайшов потрібну суму, складував продукти у пакет і пішов.

Ганна почала шукати картку в сумці, але не могла знайти.

— Швидше можна? Гроші треба готувати заздалегідь,— хтось сердито покрикнув з черги.

— Картку загубили?— насмішкувато зауважив «Шапка».

Вона ігнорувала його, продовжуючи ритися в сумці.

— Я заплачу,— сказав він касиру.

— Не треба!— скрикнула Ганна, нарешті знайшовши картку. Вона швидко розрахувалася, схопила пакет і вийшла.

«Що це зі мною? Ну й що, що шапка дурнувата. Носить собі. Стала зла, як собака»,— дорікала вона собі по дорозі додому.

«Все через нього. Жили ж добре… Чи мені так здавалося? Пішов до дурнуватої дівчини, яка завагітніла. “Чесний” — одружився. А про те, що дочка росте без тата, не подумав. А мені вже сорок. Сорок, матінко!..

Квартиру лишив, “відкупився”. І на тому дякувати. Чому ми, жінки, через них страждаємо? В усіх однакова історія. Одиниці не зраджують, або роблять це обережно та не кидають родину. У сорок їх тягне на молодих. А нам як жити?»— крутила в голові безкінечний діалог Ганна, ледве стримуючи сльози.

Підійшовши до під’їзду, вона хотіла викликати ліфт, але він із скреЗа кілька місяців Макар і Ганна разом стояли на вокзалі чекаючи потяг до Одеси — у них нарешті була справжня подорож, про яку вона так довго мріяла.