Історія кохання одного серця

**Історія одного кохання**

Вранці Соломія почувалася нездужаючою. За вікном сипав сніг. Вона зраділа, що вчора встигла до крамниці, бо сьогодні довелось би пробиратися крізь замети, що з її хворими ногами було б важко. До того ж, здається, знову злетів тиск. Соломія прийняла пігулку, лігла на диван і закрила очі.

«Що ж я лежу? Треба ж варити борщ», — подумала вона, але сил підвестися не було.

Так вже повелося, що першого січня до неї на обід приходив син з дружиною. А раніше, коли Олесь був маленьким, ще й з онуком. І завжди з порогу питав: «Мамо, а борщ є? Салати вже набридли». Соломія вирішила, що ще трохи відпочине, а тоді готуватиме. Встигне. Прислухалася до себе: голова, здається, болить менше.

Вона відкрила очі й подивилася на портрет чоловіка на стіні. Навмисне повісила його так, щоб бачити перед сном і прокидаючись. Сім років минуло, а звикнути так і не змогла. Часто згадувала й розмовляла з ним, дивлячись на фотографію.

— Погано мені без тебе, Дмитре, — промовила вона голосно.

«А пам’ятаєш, як ти прийшов із роботи без подарунка на мій день народження? Квіти сховав під пальто на вішалці. Навмисне повільно роздягався, щоб я вийшла й спитала, чого це ти так довго мішкаєш?

А ти сказав, що зарплату втратив. Пішов у магазин, доки вибирав мені подарунок, хтось витягнув гаманець із кишені. Як же я розлютилася тоді. Адже відчувала підступ, знала твій нестерпний характер — і все ж попалась на гачок.

Який же ти був упертий — доводив до кінця все, що задумав. Я вже міркувала, як прожити місяць без грошей.

Прийшли гості: син із дружиною, твій друг Тарас із жінкою, моя подруга Мар’янка. Сіли за стіл, розлили вино, ти сказав тост, а потім подарував мені коробочку із золотими сережками. Мені тоді п’ятдесят виповнилося. І так прикро стало, що ледь не кинула в тебе тією коробочкою. А ти лише сміявся, радів, що знову вдався твій жарт». — Соломія докірливо подивилася на портрет.

«А як ключі в сніг упустив, пам’ятаєш? Довго ми їх шукали. Навіть сусіди вийшли допомагати. А потім ти їх підкинув, щоб я знайшла. Скільки разів питала — так і не зізнався. Перед сусідами соромно було? Вони б не зрозуміли. Діставалося не тільки мені, а й дітям…» — вела вона безмовну розмову.

Дмитро з портрета уважно слухав. Рідкісна фотографія, де він був серйозним. Зазвичай він лукаво посміхався. Соломія зітхнула й сіла на дивані. Голова трохи відпустила.

Вона пішла на кухню й почала варити борщ. Кожен рух віддавався болем у колінах. Готувала — і згадувала…

***

Був теплий серпневий день. Молоденька Соломія сиділа перед дзеркалом у білій весільній сукні. Подруга Оксана укладала їй волосся — вчилася в місті на перукарку. Соломія не могла сидіти спокійно. То щасливо посміхалася, то замислено завмирала.

Ось-ось приїде жених, а вона до цієї миті не була певна, чи правильно зробила, послухавши матір.

— Родина в Петра міцна, господарство велике, сам хлопець роботящий. А за кого ще в нашому селі вийдеш? Міським хлопцям своїх дівчат вистачає, — умовляла мати.

І Соломія погодилась. Двадцять уже — час заміж. Оксана захоплено хвалила її наряд, Петра, а в дівчини на очах виступили сльози. Вона раз-у-раз прислухалася до шуму за вікнами — чи не під’їхала машина. І раділа, якщо автомобіль проїжджав повз.

Але ось мотор затих під вікнами, хлопнули дверці. Соломія здригнулася й напружилася. Серце, немов птаха в клітці, запурхало в грудях.

Оксана вибігла назустріч женихові, вимагати викуп. Мати вже стояла на ґанку…

А Соломія раптом подумала зовсім не про те, про що мала думати наречена. Вона згадала, як напередодні мати послала її до крамниці, де вона зустріла Дмитра. Після армії він не повернувся в село, одразу поїхав працювати до міста. Кілька років його не бачила.

Подужав. Не сказати, що красень, але статний, справжній міський. Соломія від його пильного погляду збентежилася, почервоніла, опустила очі.

— Запізнився, хлопче. Не варто на неї витріщатися. Не для тебе наречена. Завтра виходить заміж, — сказала продавчиця тітка Ганя.

— Ще побачимо, — усміхнувся Дмитро, не відводячи очей від Соломії.

Вона не пам’ятала, що й як купила. Вискочила на вулицю — і лише тоді змогла вільно зітхнути. І вже не могла забути його погляду.

Вона прислухалася. Чогось довго торгуються за викуп. Раптом двері розчинилися. У кімнату ввійшов не Петро, а Дмитро.

Соломія зірвалася зі стільця, серце билося так, що ось-ось вискочить із грудей. Мати намагалася не пускати його, вчепившись у рукав сорочки. Оксана лише стояла, спостерігаючи. Дмитро нарешті вирвався й підійшов до неї.

— Не зможу без тебе жити.— Пішли зі мною, зараз же? — запитав він, а вона лише кивнула, обійняла його за шию, і так вони пішли до машини, а в душі в неї було солодко й трохи страшно, як тоді, коли Дмитро вперше взяв її на руки.